Хранителі смерті - Тесс Геррітсен

— Та пішла ти, Ріццолі.

— Гей.

— У тебе проблеми, ти знаєш? Чому вона тебе так бісить? Бо гарна?

— Щось у її словах не сходиться. Щось не так.

— Вона налякана. Усе її життя перевернулося. Людей таке вибиває з рівноваги.

— А тобі так і хочеться увірватися і врятувати її.

— Я намагаюся бути хорошою людиною.

— Ще скажи, що поводився б так само, якби вона була негарна.

— Її зовнішність тут ні до чого. Чому ти постійно натякаєш, що я маю сторонні мотиви?

Джейн зітхнула.

— Слухай, я просто намагаюся втримати тебе від халепи, ясно? Я матуся-ведмедиця, яка виконує свій обов’язок і береже тебе. — Вона встромила ключ у запалювання й увімкнула двигун. — То коли Еліс повертається? Вона вже давненько у батьків.

Фрост з підозрою зиркнув на неї.

— Чому ти питаєш про Еліс?

— Її уже кілька тижнів немає. Хіба не час їй уже повернутися додому?

Він пирхнув:

— Джейн Ріццолі, консультант у питаннях шлюбу. Знаєш, мене це обурює.

— Що?

— Те, що ти вважаєш, ніби я можу злетіти з рейок.

Джейн від’їхала від тротуару, влилася у потік машин.

— Просто подумала, що варто щось сказати. Дуже не хочеться, щоб щось пішло не так.

— Авжеж, із твоїм татом ця стратегія прекрасно спрацювала. Він узагалі з тобою розмовляє, чи ти його остаточно вибісила?

Від згадки про батька Джейн міцно вчепилася у кермо. Після тридцяти семи років на позір чудового шлюбу Френк Ріццолі раптом захопився дешевими білявками. Сім місяців тому він покинув її матір.

— Я просто сказала йому, що думаю про ту його блонду.

Фрост засміявся.

— Еге ж. А потім спробувала її відлупцювати.

— Я її не била. Ми сварилися.

— Ти намагалася її заарештувати.

— Треба було заарештувати його, за те, що поводився як йолоп у кризі середнього віку. Мені страшенно соромно за нього. — Вона похмуро дивилася на дорогу. — А тепер ще й мама вирішила мене зганьбити.

— Бо ходить на побачення? — Фрост похитав головою. — Бачиш? Ти усіх засуджуєш, ще й її вибісиш.

— Вона поводиться наче підліток.

— Твій тато її покинув, тепер вона зустрічається з іншим, то й що? Корсак хороший, то нехай отримає трохи радості від життя.

— Ми не про моїх батьків говорили, а про Джозефіну.

— Це ти говорила про Джозефіну.

— Є в ній щось таке, що мене бентежить. Ти помітив, що вона майже не дивилася нам в очі? Гадаю, тільки й чекала, щоб ми забралися з її житла.

— Вона відповіла на всі наші запитання. Чого ще ти чекала?

— Вона не все розповіла. Щось таки приховує.

— Наприклад?

— Не знаю. — Джейн не зводила очей з дороги. — Але треба буде побільше дізнатися про докторку Пульчілло.

Джозефіна дивилася зі свого вікна, що виходило на вулицю, як двоє детективів сідають до автомобіля та їдуть геть. Аж тоді вона розкрила сумочку й дістала ключі з анкхом, ті, що висіли на яблуні. Вона нічого не сказала поліції про їхнє повернення. Якби сказала, мусила б розповісти про записку, яка скерувала її туди, записку, адресовану Джозефіні Соммер. Вони не мали почути цього прізвища.

Вона зібрала адресовані Джозефіні Соммер записки й конверти, розірвала їх. Якби ж можна було разом із цим пошматувати і ту частину життя, яку вона всі ці роки намагалася забути. Але якимось чином минуле її наздогнало, і, хай як вона намагалася обігнати його, це завжди буде частиною її особистості. Шматочки паперу вона віднесла до вбиральні й змила в унітаз.

Треба їхати з Бостона.

Саме час забиратися з міста. Поліція знала, що вона налякана сьогоднішніми подіями, тож її від’їзд не викличе підозр. Можливо, пізніше у них виникнуть запитання, вони шукатимуть документи, але зараз не було жодної причини вивчати її минуле. Вони припускають, що вона саме та, ким назвалася, — Джозефіна Пульчілло, яка жила тихо й скромно, вивчилася в коледжі та аспірантурі, підпрацьовуючи офіціанткою в коктейль-барі «Синя зірка». Усе це було правдою. Усе це витримає перевірки. Хай тільки не копають глибше. Ніхто не битиме тривогу, якщо вона не дасть для цього приводу. Можна запросто вислизнути геть із Бостона.

«Але я не хочу їхати звідси».

Джозефіна дивилася з вікна на район, до якого прикипіла. Дощові хмари поступилися місцем сонячним променям, свіжовимиті тротуари блищали. Вона приїхала сюди у березні працювати, зовсім чужа. Пробиралася вулицями під крижаним вітром і думала, що довго тут не витримає, бо вважала себе теплолюбною істотою, якою була її мати, народженою для пустельної спеки, а не зими в Новій Англії. Але якось у квітні, коли сніг зійшов, вона гуляла у громадському парку, серед дерев із бруньками, поміж золотого сяйва квітучих нарцисів, і раптом відчула, що саме тут її місце. У цьому місті, де кожна цеглина й камінь відлунювали історією, вона почувалася вдома. Блукаючи бруківкою Бікон-Гілл, майже чула клацання кінських копит та коліс візків. Стоячи на пірсі, уявляла крики торговців рибою, сміх моряків. Як і мати, Джозефіна завжди більше цікавилася минулим, аніж майбутнім, і в цьому місті історія досі жила.

«Тепер я мушу звідси поїхати. І позбутися цього імені».

Дзижчання домофона налякало її. Вона підійшла до нього, зупинилася, щоб заспокоїти голос, тоді натиснула на кнопку.

— Так?

— Джозі, це Ніколас. Можна увійти?

На думку не спадала жодна ввічлива відмова, тож довелося його впустити. За мить він був уже біля її дверей — у волоссі іскряться краплини дощу, сірі очі за затуманеними окулярами повні тривоги.

— З тобою все гаразд? Ми чули про те, що сталося.

— Звідки ти знаєш?

— Ми чекали на тебе на роботі, тоді детектив Кроу сказав, що в тебе біда і хтось вдерся до твоєї машини.

— Усе значно гірше, — відповіла вона й опустилася на диван.

Робінсон стояв, дивлячись на неї, і вперше їй стало незатишно під його поглядом — надто вже пильно він її роздивлявся. Раптом вона відчула себе такою ж відкритою, як Мадам Ікс, із якої зняли захисні обгортки, відкриваючи огидну реальність.

— У когось були мої ключі, Ніку.

— Ті, що ти загубила?

— Не загубила. Їх украли.

— Тобто… навмисне?

— Ну, крадуть зазвичай саме так.

Вона побачила, як він стривожився, й подумала: «Бідолашний Нік. Ти надто довго сидів зі своїми цвілими експонатами, тепер і гадки не маєш, який насправді огидний цей світ».

— Це, певно, сталося, поки я була на роботі.

— Боже.

— Музейних ключів на брелку не було, тож не переживай за приміщення. Колекція в безпеці.

— Я не за колекцію переживаю, а за тебе. — Робінсон набрав повітря, як плавець, який збирається зануритися під воду. — Джозефіно, якщо тобі тут незатишно, ти завжди можеш…

Він раптом випростався й сміливо виголосив:

— У моєму будинку є вільна кімната. Запрошую тебе пожити в мене.

Вона усміхнулася.

— Дякую. Але я думаю поїхати з міста, тож кілька тижнів мене не буде на роботі. Вибач, що залишаю