Хранителі смерті - Тесс Геррітсен

Джозефіна опустилася в крісло, обличчя непроникне, наче оніксове. Їй було лише двадцять шість, але вона була до моторошного зібрана й тримала усі можливі емоції під замком. «Щось тут не так», — подумала Джейн. Невже тільки вона це відчуває? Фрост, схоже, зовсім утратив об’єктивність.

— Поговорімо знову про ключі, докторко Пульчілло, — заговорила Ріццолі. — Ви сказали, що вони зникли понад тиждень тому?

— Коли я минулої середи прийшла додому, то не знайшла їх у сумочці. Подумала, що десь на роботі не туди закинула, але їх не було і там. Можете спитати містера Ґудвіна, він узяв із мене сорок п’ять доларів за заміну ключа від поштової скриньки.

— І загублені ключі так і не знайшлися?

Джозефіна опустила очі. Тиша тривала лише кілька секунд, але цього було достатньо, щоб привернути увагу Джейн. Чому таке пряме запитання вимагає таких розмірковувань?

— Ні, — мовила Джозефіна. — Ключів я більше не бачила.

— Коли ви на роботі, де лежить ваша сумочка? — запитав Фрост.

— У столі.

Джозефіна помітно розслабилася, наче з цим запитанням проблем не мала.

— Ваш кабінет замикається? — Він нахилився вперед, наче боявся пропустити хоч одне її слово.

— Ні. Я весь день ходжу туди-сюди, тож і не замикаю його.

— Гадаю, в музеї стоять камери? Можна якось побачити, хто заходив до кабінету?

— Теоретично.

— Що ви маєте на увазі?

— Наша система спостереження три тижні тому вийшла з ладу, її досі не відремонтували. — Вона знизала плечима. — Питання бюджету. Грошей вічно бракує, тож ми подумали, що самої наявності камер вистачить, щоб відлякати злодіїв.

— Отже, будь-хто з відвідувачів музею міг забрести нагору, до вашого кабінету, і забрати ключі.

— Після історії з Мадам Ікс відвідувачів у нас повно. Люди нарешті дізналися про існування музею Кріспіна.

Джейн запитала:

— Чому злодій забрав тільки ваші ключі, а сумочку залишив? Із кабінету більше нічого не зникло?

— Ні. Принаймні я нічого не помітила. Тому й не хвилювалася — вирішила, що ключі десь закотилися. Навіть не думала, що хтось може використати їх, аби залізти до мого авто. Аби покласти ту… штуку в багажник.

— У вашому будинку немає своєї стоянки, — зауважив Фрост.

Джозефіна похитала головою.

— Тут кожен за себе. Я ставлю машину на вулиці, як інші жильці, тому й не лишаю в ній нічого цінного — у них завжди хтось влізає. Але зазвичай щось забирають, а не кладуть.

Вона здригнулася.

— А як у цьому будинку з охороною? — запитав Фрост.

— До цього ми зараз дійдемо, — втрутилася Джейн.

— Хтось забрав її ключі. Гадаю, зараз найнагальніше те, що він має доступ до її авто та квартири. І те, що він, схоже, зосере­джений на ній. — Детектив розвернувся до молодої жінки. — Ви здогадуєтеся, чому?

Джозефіна відвела очі.

— Ні.

— Це може бути хтось, кого ви знаєте? Ваш знайомий?

— Я у Бостоні лише п’ять місяців.

— І де були до того? — запитала Джейн.

— Шукала роботу в Каліфорнії. Переїхала до Бостона, коли музей мене взяв.

— Маєте ворогів, докторко Пульчілло? Може, якийсь колишній, із яким розійшлися не на тій ноті?

— Ні.

— Товариші-археологи, які знають, як із жінки зробити мумію? Чи висушену голову?

— Цим знанням багато хто володіє. Для цього не конче бути археологом.

— Але ваші друзі таки археологи.

Джозефіна знизала плечима.

— У мене взагалі небагато друзів.

— Чому?

— Як уже сказала, я в Бостоні новенька. Приїхала тільки в березні.

— То вам не спадає на думку, хто міг би вас переслідувати? Вкрасти ключі? Намагатися залякати, поклавши тіло у багажник?

Уперше за весь цей час маска Джозефіни зникла, відкриваючи налякану душу. Вона прошепотіла:

— Ні, не знаю! Я не знаю, хто це робить. Або ж чому він обрав мене.

Джейн пильно роздивлялася молоду жінку, не без заздрощів відзначала бездоганну шкіру, вугільні очі. Як це — бути такою красунею? Заходити у кімнату й відчувати на собі погляди усіх чоловіків? «Навіть тих, які тобі не подобаються».

— Сподіваюся, ви розумієте, що тепер маєте бути значно обачнішою, — сказав Фрост.

Джозефіна сковтнула.

— Розумію.

— Ви можете пожити деінде? Вам є де зупинитися?

— Гадаю… гадаю, я можу на певний час поїхати з міста. — Джозефіна випросталася, наче підбадьорена наявністю плану дій. — Моя тітка живе у Вермонті. Залишуся в неї.

— Де саме? Щоб ми могли з вами зв’язатися.

— Берлінгтон. Її звати Конні Пульчілло. Але завжди можна зателефонувати мені на мобільний.

— Добре, — сказав Фрост. — І я думаю, ви більше не втнете такої дурості, як прогулянка на самоті.

Джозефіна змогла слабко усміхнутися.

— Гуляти мені ще нескоро захочеться.

— Знаєте, я саме про це хотіла вас запитати, — втрутилася Ріццолі. — Про вашу сьогоднішню прогулянку.

Усмішка Джозефіни згасла, наче вона збагнула, що Джейн так просто не зачарувати.

— Я знаю, що це було не дуже розумне рішення, — визнала вона.

— Дощовий день. Стежки порозмивало. Що ви взагалі там забули?

— Я була в парку не сама. Там була та родина.

— Вони з іншого міста, і їм треба було вигуляти собаку.

— Мені теж треба було прогулятися.

— Судячи з болота на ваших черевиках, ви не просто прогулялися.

— Ріццолі, до чого ти ведеш? — перебив її Фрост.

Джейн проігнорувала його, не зводячи погляду із Джозефіни.

— Ви більше нічого не хочете нам сказати, докторко Пульчілло? Про те, що ви робили в парку Сині Пагорби у четвер вранці, коли, напевно, мали б бути на роботі?

— Мій робочий день починається о першій.

— І дощ вас не злякав?

Обличчя Джозефіни набуло виразу впольованої тварини. «Вона мене боїться, — подумала Джейн. — Чого я тут не бачу?»

— Тиждень був дуже важкий, — сказала Джозефіна. — Мені треба було побути на природі, подумати. Я чула, що це дуже приємний парк, от і поїхала сюди.

Вона випросталася, голос став твердіший, упевненіший.

— Ось і все, детективе. Прогулянка. Чи це заборонено законом?

Погляди двох жінок зустрілися. Ця мить спантеличила Ріццолі — вона не розуміла, що відбувається насправді.

— Ні, закон цього не забороняє, — сказав Фрост. — Гадаю, ми вас достатньо помучили на сьогодні.

Джейн побачила, як молода жінка різко відвела очі. І подумала: «Ні, недостатньо».

12

— Хто призначив тебе хорошим копом? — спитала Ріццолі, коли вони з Фростом сіли в її «Субару».

— Ти про що?

— Ти був такий зайнятий витріщанням на Пульчілло, що змусив мене зіграти злого копа.

— Я не розумію, про що ти.

— «Приготувати вам чашечку кави?» — Джейн пирхнула. — Ти детектив чи дворецький?

— Що тобі не подобається? Бідолашна щойно злякалася мало не до смерті. У неї вкрали ключі, в багажнику — мрець, і ми конфіскували її авто. Хіба не схоже на те, що такій людині не завадить трохи співчуття? Ти поводилася з нею, як із підозрюваною.

— Співчуття? Це все, що вона від тебе отримувала? Я так і чекала, коли ж ти її на побачення запросиш.

За весь той час, що вони працювали