Хранителі смерті - Тесс Геррітсен
Мора саме розвішувала на негатоскопі рентгенівські знімки: на екрані світилася стоматологічна рентгенограма невідомої номер три. Судмедекспертка глянула на детективів.
— То що ви про це скажете? — запитала вона.
— Вельми непогані зуби, — прокоментувала Джейн.
Мора кивнула.
— Маємо дві амальгамові пломби, плюс одну золоту коронку на нижньому молярі зліва. Карієсу я не бачу, втрат альвеолярної кістки, що свідчили б про пародонтальні проблеми, теж. До того ж є ще така дрібниця. — Вона постукала по знімку пальцем. — Обох малих корінних зубів немає.
— Думаєте, їх вирвали?
— Проміжків між зубами немає, і корені різців укорочені й затуплені.
— І що це означає?
— Що це робота ортодонта. Вона носила брекети.
— Отже, жертва у нас не бідувала.
— Середній клас, як мінімум.
— Гей, я брекети ніколи не носила. — Джейн вишкірилася, відкриваючи нерівні нижні зуби. — Ось це, док, справжні зуби середнього класу.
Вона махнула на знімок.
— Мій тато не зміг би оплатити щось таке.
— У Мадам Ікс теж хороші зуби, — зауважив Фрост.
Мора кивнула.
— Підозрюю, що обидві жінки мали доволі привілейоване дитинство, — батьки могли оплатити їм хорошого стоматолога й ортодонта.
Вона зняла з негатоскопа стоматологічні знімки, замінила на новий набір. Плівка характерно дзенькнула під кріпленнями. Тепер вони дивилися на кістки нижніх кінцівок.
— Ось це теж об’єднує обох жертв.
Джейн із Фростом одночасно стривожено втягнули повітря. Для того щоб трактувати побачені на знімках травми, не потрібен був радіолог.
— Постраждали обидві великі гомілкові кістки, — сказала Мора. — Перебиті тупим інструментом, можливо, молотком чи ломом. Ідеться не про прості удари по гомілках, це було жорстоке, навмисне побиття, з метою потрощити кістки. На обох ногах маємо поперечні діафізарні переломи, уламки кістки врізалися у м’які тканини. Біль мав бути просто нестерпний. Ходити після цього вона точно не могла. Не уявляю, як ця жінка страждала у наступні дні. Напевно, слідом за цим почалося зараження м’яких тканин через відкриті кістки. Бактерії потрапили до кісток і зрештою до крові.
Ріццолі подивилася на неї:
— Ви сказали «дні»?
— Такі перелами — не смертельні. Принаймні не одразу.
— Може, її спочатку вбили. Це можуть бути посмертні травми.
«Будь ласка, нехай вони будуть посмертні, а не такі, як я уявляю».
— Мені прикро це казати, але вона була жива, — заперечила Мора. — І прожила ще принаймні кілька тижнів.
Вона показала на зазублений обрис навколо переламаної кістки, подібний на хмарку білого диму.
— Це кісткова мозоль. Кістка почала гоїтися, а це не може статися за ніч, чи навіть за кілька днів. Тут потрібні тижні.
Тижні страждань цієї жінки. Тижні, в які їй, певно, хотілося померти. Джейн подумала про знімки, які раніше висіли на цьому ж негатоскопі. Розтрощена нога іншої жінки, лінії перелому розмиті туманом кістки, яка вже почала зцілюватися.
— Як у Мадам Ікс, — промовила вона.
Мора кивнула.
— Жодна з цих жінок не померла негайно. Обидві були скалічені травмами нижніх кінцівок і ще жили з ними, тобто хтось приносив їм їжу та воду. Хтось підтримував у них життя так довго, що ми бачимо перші ознаки загоєння на цих знімках.
— Один і той самий убивця.
— Надто подібна схема. Це його стиль. Спочатку він їх калічить, певно, щоб не втекли, потім протягом багатьох днів годує. Підтримує у них життя.
— І що він у дідька робить у цей час? Тішиться їхнім товариством?
— Я не знаю.
Ріццолі пильно вдивилася у розтрощену кістку й відчула укол болю у власних ногах — тінь агонії, яку мусила пережити ця жертва.
— Знаєте, — тихо заговорила вона, — коли ви тоді зателефонували мені щодо Мадам Ікс, я подумала, що це якесь старе вбивство. Нерозкрита справа, злочинець давно мертвий. Але якщо це він підклав тіло до автівки міз Пульчілло…
— Він живий, Джейн. І він тут, у Бостоні.
Двері передпокою відчинилися, увійшов сивий джентльмен, зав’язуючи хірургічний халат.
— Докторе Ванденбрінк? — запитала Мора. — Я докторка Айлс. Рада, що ви змогли приїхати.
— Сподіваюся, ви ще не почали.
— Ні, чекали на вас.
Чоловік вийшов уперед, потиснути їй руку. Йому було за шістдесят, сухорлявий, мов скелет, але засмагле обличчя й пружна хода свідчили не про хворобливість, а, навпаки, про добре здоров’я. Поки Мора усіх знайомила, він заледве глянув на Ріццолі та Фроста — його увага була прикута до стола, на якому лежало скручене тіло, милосердно сховане під простирадлом. Новоприбулого, вочевидь, цікавили мертві, а не живі.
— Доктор Ванденбрінк працює в музеї Дрентс в Ассені, — сказала Мора. — Він учора прилетів із Нідерландів, щоб відвідати цю аутопсію.
— Це вона? — спитав чоловік, не зводячи очей із накритого тіла. — То подивімося на неї.
Мора передала йому рукавички, вони обоє обтягнули пальці латексом. Вона взялася за простирадло, і Джейн приготувалася до того, що зараз побачить.
На столі з неіржавкої сталі, під яскравим світлом, оголене й спотворене тіло здавалося обвугленою покрученою гілкою. Але Джейн знала, що її довіку переслідуватиме це обличчя, чорне, гладеньке, мов вугілля, заморожене передсмертним криком.
Доктор Ванденбрінк зовсім не злякався — навпаки, схилився над нею з неприхованим захватом.
— Яка краса, — промимрив він. — О так, радий, що ви мені зателефонували. Це вартує довгої дороги.
— Ви називаєте це красою? — перепитала Джейн.
— Мені йдеться про стан збереження, — пояснив чоловік. — Наразі він практично ідеальний. Але боюся, що тепер, під впливом повітря, плоть почне розкладатися. Такого дивовижного сучасного зразка я ще не бачив. Останнім часом нечасто знаходяться люди, оброблені таким чином.
— То ви знаєте, як вона такою стала?
— О так. Дуже схоже на інших.
— На інших?
Ванденбрінк подивився на Джейн. У нього були такі запалі очі, що в детектива виникло тривожне відчуття того, що на неї дивиться череп.
— Ви колись чули про дівчинку з Іде, детективе?
— Ні. Хто вона?
— Іде — це селище на півночі Нідерландів. У 1897 році двоє чоловіків з Іде різали торф, який традиційно висушували й використовували для опалення. І в болоті вони знайшли дещо, що їх нажахало. То була жінка з довгим білявим волоссям, вочевидь, задушена — навколо шиї була тричі огорнута смужка тканини. Спочатку чоловіки з Іде не зрозуміли, з чим мають справу. Жінка була така маленька й висохла, що вони вирішили, що вона стара. А може, й демониця. Але з часом, коли до них почали приїздити зацікавлені знахідкою науковці, з’явилися нові відомості про тіло. Виявилося, що на момент смерті жінка була зовсім не літньою, це була дівчинка років шістнадцяти. Дівчинка з викривленим хребтом. Дівчинка, яку вбили. Її вдарили ножем під ключицю й задушили, перетягнувши шию тканиною. Тоді опустили в болото обличчям униз, там вона й пролежала кількасот років. Аж поки двоє чоловіків, які пішли по торф, не знайшли її і не відкрили світові.
— Кількасот років?
Ванденбрінк кивнув.
— Радіовуглецевий аналіз каже, що їй — дві тисячі років. Коли Ісус ходив по землі, бідолашна могла вже лежати у своїй могилі.