Епоха слави і надії - Євгеній Павлович Литвак

– В Легези. – Швидко відповів Кіан і знову запитав вже голосніше. – Де? Скажи мені!

– "Канг Ринпоче". – Прозвучало в таверні і настала гробова тиша.

– Що це означає? – Запитав Дітар у Кіана.

Тепер, Кіан зрозумів, навіщо його зараз привели.

– "Дорогоцінна снігова вершина". – Заворожено сказав Кіан.

– Що це? – продовжив Дітар.

– Йдеться про гору Кайлас. – Видихнув Кіан, розуміючи, що він отримав свої відповіді. – І веде до неї Велика Китайська Дорога. – Підсумував Кіан.

Тепер він знає. Нарешті він знайшов те, що шукав. Всі спогади сьогоднішнього дня вилетіли з його голови. Він забув про своє вигнання з ченців так само, як забув і про свою страту. Смерть завжди дихала йому в потилицю, він вже змирився з цим, і не надавав цьому особливого значення. Його мета була так близько, і ні про що інше він більше не міг думати.

Глава 56

"Чернець завжди відповідає за свої дії ".

Заповідь П'ятдесят шоста. Кодекс Братства тибетських ченців.

Дітар йшов по Білокам'яному селищу. Вечір був чудовою можливістю побути наодинці зі своїми думками. Маленькі вогники мерехтіли у вікнах і пробиралися назовні, освітлюючи вулицю. Повітря ставало прохолодним від сильних поривів вітру, над головою збиралися хмари, Дітар подивився на небо.

– Хоч би не пішов дощ. – Подумав він. – Холодає, потрібно б зігрітися.

В Білокам'яному селищі є вівтар і пам'ятник Ануш. Місце, де шанують і поклоняються всім ченцям, загиблим в ім'я Братства. Сам вівтар виконаний з каменю. Великий валун білого мармуру, обтесаний з одного боку, над яким стояла прекрасна дівчина. Майстер дуже постарався, зображуючи красу Ануш, але все ж, жоден камінь не здатний передати той світ, який вона випромінювала. Перед вівтарем горів вогонь. Сяйво тих вогників життя, що згасли в серцях ченців, які билися до останнього, тепер палають тут. Вони горять і в душі кожного, хто пам'ятає.

Вогонь підтримувався служителями, які з року в рік зберігали його. Вівтар був виконаний з дотриманням всіх стародавніх правил. Свічки, букети і вінки живих квітів, цей вираз безмежної любові жителів до Ануш. Цілодобова озброєна охорона стежила за порядком на площі і біля вівтаря.

Кантрі чернець підійшов до вогню, щоб погрітися і зустрів там Іраель.

– Не один я змерз цього вечора. – Сказав Дітар.

– Вітаю, Дітар. – Вона обернулася і обдарувала Дітара чарівною посмішкою.

Вона була не багатослівна. Було досить темно, вітер ставав сильніше. Вони дивилися на танцююче полум'я і мовчали. Кожен думав про своє. Іноді буває, що найкраще, що можна зробити для людини – це помовчати. Розділити момент, побути поруч, не намагаючись щось вирішувати або говорити. Іраель набрала мішечок землі і тримала його в руках:

– Я була у Оракула. – Заговорила вона. – І вона сказала мені, що я загину. Загину тут, в стінах Монастиря.

Дітар мовчки, дивився на Іраель. Він її розумів, померти на чужині, далеко від будинку, далеко від рідних. Бути наодинці зі смертю, і в останні хвилини життя бачити лише її кістляву руку, яка тягне тебе до могили.

– А ще, Оракул мені сказала, що Авраал назавжди залишиться за межами Братства, тому візьми цю землю для нього. Хочу, щоб з ним завжди було хоч трохи від дому. Це полегшує.

– Добре. – Відповів Дітар, не додавши ні слова.

Дівчина віддалилася, він залишився один перед великим полум'ям вогнища, і мішечком розміром з долоню. Вже було не так холодно, жар зігрівав його, і ставало тепліше. Він роздумував над словами Іраель.

– Оракул ще не помилялася. Дуже дивне пророцтво для жінки, яка жодного разу не покидала Агарію.

Підійшли два стражники і підклали колоди у вогонь. Гул вогнища став сильніший. Тріск деревини порушував нічну тишу. Вже було пізно. Маленькі іскри вилітали з полум'я і з теплим повітрям піднімалися високо в небо. Подивившись на них, Дітар посміхнувся.

– Навіть якщо зірки сховалися за хмарами, завжди можна створити свої власні.

З цими думками чернець повернув додому, а вогонь продовжував горіти, освітлюючи, Велику Ануш, яка хоч і була з каменю, але яскраво світилася і гріла серце.

Наступним ранком Агіас пішов до бібліотеки Білокам'яного, де його чекав Дітар. Те, що нещодавно сталося з Панадієм, і те, що він зміг повідати, було дуже важливо. Вхід у Підземний Світ знайдений, і Кіан теж про це знає. Але Панадій знав ще деякі секрети, які не розповів. Одним з таких секретів був таємних хід у фортецю. Він був знайдений, ще першими ченцями Братства і сполучав підземними ходами фортецю Агарію з Тигровим і Білокам'яним селищами, і як стверджували всі Глави Братства, вихід його був далеко в горах.

Потаємні двері, що ведуть до підземного хіду, знаходилися в стіні бібліотеки.

Агіас застав Дітара за читанням, він шукав хоч щось про гору Кайлас. За його спиною на стіні було зображення чергової історичної події. Згідно з оповідями, Ханой з деякими ченцями, та Ануш з циганами, створили на цьому місці Агарію. Потім явився Азазель, який повинен був виконати волю Сатани. Повернути Ханоя і зброю в Підземний Світ. Перемови були недовгими. Мудрий Ханой запропонував вирішити все без масового кровопролиття, по-чоловічому. Азазель погодився. Поєдинок був призначений на той же день, один на один.

За час бою було зламано багато зброї, обидва воїни отримали безліч ран. Але на кону стояло життя Ануш, так кто ж посміє докорити Ханою, що в поєдинку він використав проти Азазель отруєний меч? Азазель смертельно поранений зник і начебто не вижив. На стіні зображували малюнок перемоги Ханоя над Азазель – на знак того, що чернець захистив свої володіння і своїх людей.

– Твоя ідея з Панадієм спрацювала. Некроманти змогли повернути йому колишній розум. – Відразу переходячи до справи, сказав Агіас.

– Добре, що Панадій знову людина.

– Він щось розповів?

– Так! Він розповів, де вхід у Підземний Світ.

Агіас не зміг приховати свого здивування. Він був явно приголомшений цією новиною.

– Цікаво, і де ж вхід?

Дітар взяв книгу зі столу, повернув відкритою сторінкою та сказав:

– Гора Кайлас.

Нависла тиша. Агіас виглядав спантеличеним. Йому здавалося, що він чує стук, можливо, це стук його серця, але чому тоді такий гучний?

– Ти теж це чуєш? – Запитав Дітар.

Агіас прислухався.

– Схоже на удари. Звук, здається, йде з-за стіни.

Вони мовчали і дивилися на стіну, де була зображена битва Ханоя з Азазель. Дітар почав згадувати, що могло знаходитися по той бік. Але подумати він не встиг – потужний удар вразив зал бібліотеки. Малюнок "Перемоги" репнув. Дітар бачив у своєму житті всяке. Чернець був впевнений,