Злий - Леопольд Тірманд

— Такий старий дядько… — докірливо кинула Рома Леопард.

— Роберт надолужує втрачене дитинство, — посміхнувся Меринос.

У проході між столиками з’явилися Марта й Гальський. Меринос кивнув Генеку, який розставляв склянки й чарочки, і шепнув йому на вухо:

— Хто цей фраєр у сірому піджаку?

Генек, навіть не глянувши на Гальського, знов почав розставляти закуски. За хвилину він нахилився над Мериносом і шепнув:

— Якийсь лікар. Приходить час від часу, не дуже часто…

— А жінка?

— Не знаю. Але зараз довідаюсь.

— Про що це ви шепочетесь на вушко? — спитала Олімпія з чарівним усміхом. — Що за солодкі таємниці з паном Генриком?

— Чоловічі справи, шановна пані,— запобігливо посміхнувся Генек.

Він збіг по східцях до бару.

— Пане Анатолю!

З-за прилавка виглянув кремезний, високий чоловік у білому халаті, з посивілими скронями та опасистим обличчям колишнього поміщика.

— Хто ця клієнтка з тим лікарем, як його — ну той, з швидкої допомоги? — спитав Генек по-кельнерськи. Немолодий чоловік, який сидів найближче до них, раптом зсунувся з високого стільчика, сигарети його впали на підлогу біля чорних черевиків Генека.

— Це дівчина одного спортсмена, хокеїста, холера його знає, — відповів пан Анатоль. — Такий високий, гарний… Вони сюди приходять часом, правда, не дуже часто.

Генек збіг униз навшпиньки. Немолодий клієнт знайшов свої сигарети й знову сів на високий стільчик. Пан Анатоль споглядав його з явною антипатією.

— Шефе. — мовив клієнт, виймаючи із щойно підібраної з підлоги коробочки половинку «Грюнвальда» і турботливо запихаючи її в скляну трубочку, — ще одне пиво велике, світле.

— Зараз, зараз, — буркнув пан Анатоль і з неприхованою зневагою почав переливати вермут.

— Бачите, пане, — почав клієнт, — я з сьогоднішнього дня пішов у відпустку, і треба це якось відзначити… Отож, прошу пивця…

Пан Анатоль відвернувся, щоб приховати огиду; витяг з-під прилавка пляшку пива і поставив її перед клієнтом. Кістляве з довгим носом обличчя того було обтягнене жовтою, лиснючою шкірою.

— О, ні… — заявив клієнт, — це надто міцне, пане шефе. Прошу, дайте низькопроцентне пивце, а не подвійне.

Пан Анатоль підняв очі до неба, здавалося, він за хвилину застогне. Половину місячної платні віддав би він зараз, щоб тільки стукнути цього клієнта по довгому носі, схопити за вилоги чудово вичищеної старомодної тужурки, зірвати чорний галстук з гутаперчевого комірця з ріжками й гукнути: — Геть звідси, старе лахміття, до рахівниць, до нарукавників, до конторського чаю.

Він був такий обурений, що навіть не помітив: клієнт зовсім не звертає на нього уваги, хоч і не перестає посміхатися. Чорні, бистрі очі його наче були прикуті до Гальського й Марти.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Оркестр почав грати «Борця Варшави», танцювальна доріжка наповнилася хисткою людською масою. Марта і Гальський втиснулися всередину. Про танець не могло бути й мови, щонайбільш можна було ритмічно колихатися на місці, серед сміхотливих, спітнілих облич, перекривлених галстуків, розсипаних зачісок.

…Коли Марта й Гальський рушили з місця, на краю танцювальної доріжки з’явився Зенон.

— Як ся маєш, Майко? — спитав він, — розважаємося, так?

Його темні очі були запнуті легкою млою, гарні уста мимоволі кривилися в гримасу. Він був злегка напідпитку.

Марта почервоніла, але відразу ж опанувала себе.

— Так, — відповіла вона. — Сьогодні був вечір розваг. А що ти тут робиш, Зеноне? Може, заливали якусь перемогу?

— Ти йдеш зараз додому? — спитав Зенон тихо. — Коли так, я тебе проведу.

— Дозволь, — мовила Марта, беручи під руку Гальського, — пан доктор Гальський, про якого я тобі оповідала… А це… — вона завагалася На хвилину, — мій наречений.

Гальський відчув, як холодна голка боляче встромилася десь біля його серця. Він трохи зблід. «Це неправда, — подумав він швидко, — це не може бути правдою».

— Дуже приємно познайомитися, — з усміхом сказав він уголос.

Зенон подав Гальському руку, в темних очах його була ворожість.

— Ти йдеш додому? — спитав він Марту. — Я тебе проведу…

— Ходім до гардеробу, — загадала Марта, — тут ми стоїмо в проході.

Всі троє вийшли у вестибюль. І Олімпія Шувар провела їх бистрим поглядом.

— Знаєш, — мовила в гардеробній Марта Гальському, — ми краще вже підемо.

— Чудово, — відповів Гальський, — ось тільки я заплачу.

— Не турбуйтесь, пане докторе, — нахмурився Зенон, — я сам проведу панну Маєвську.

Гальський променисто всміхнувся.

— Я не звик залишати жінку саму о пів на другу ночі, — ласкаво відповів він.

На міцній, смуглявій шиї Зенона небезпечно почала набрякати опукла жила.

«Очевидно, мені доведеться подавати собі самому швидку допомогу… Що вдієш, бува й так», подумав з флегматичним гумором доктор Гальський, без страху дивлячись на хокеїста, вищого від нього на півголови.

Вітольде, — спокійно промовила Марта, — ти можеш безбоязно довірити мене Зенонові.

— Якщо ти цього бажаєш… — холодно, але чемно відповів Гальський. — В такому разі, дякую за гарний вечір.

— До побачення, — сказала Марта, — подзвониш мені, добре? Ходім, — звернулася вона до Зенона.

В її голосі й погляді було щось таке, від чого горло Гальському перехопила раптова радість. «Бідний, гарний хлопче, — подумав він з раптовим співчуттям, — ти програв партію… Ця дівчина вже не твоя».

Марта і Зенон вийшли. Радість згасла так само раптово, як і з’явилась. Гальський повернувся в залу й сів на своє місце.

«Ніяке страхування не допомагає, — тверезо думав він, — я ж і так догадувався, що вона має когось. Така дівчина не може бути самотня… Але наречений! Виходить, вона брехала».