Злий - Леопольд Тірманд
— Гальський взяв Марту за плечі й нахилився до її обличчя. Уста Марти пахли холодним, вологим нічним повітрям. За хвилину вони стали м’які й гарячі.
— Ні, — рішуче ствердив Гальський. — Може, я неточно висловлюю те, що хочу сказати, але я справді не маю нічого спільного з цинізмом, який гнітить життя. Вір мені, Марто. Вже багато років я шукаю такої дівчини, як ти. Шукаю тебе…
Марта встала.
— Ходім звідси… — мовила і… знову сіла, вже ближче до Гальського. Гальський обняв її рукою.
Так добре, — тихо обізвалася Марта. — Нічого не вдієш, зараз так добре. Не можу з цим нічого зробити — і нічогісінько зараз не боюсь.
— Чого? — спитав Гальський, тулячись щокою до її волосся. — Чого б же ти мала боятися?
— Не смійся, — шепнула Марта, — але я весь час боюся. Після тієї історії на Вєйській боюся всього. А я ж зовсім не дурна боягузка. Не боялася я тільки в комісаріаті й зараз. Може, тому, що ти був там і зараз ти зі мною… Пам’ятаєш? — додала вона з ваганням, — ті очі?.. Я їх бачила ще двічі… Раз біля брами мого будинку, ввечері, і раз, виходячи з кіно, з «Палладіуму»… Не смійся, може, це справді була тільки примара, наслідок нервування, якийсь привид… Тільки, коли я з тобою — не думаю про ці очі, забуваю. Сьогодні ввечері я була весела, сміялась, розважалася… Вже давно я не була така…
— Я не сміюся, — поволі проказав Гальський. — Зовсім не маю наміру сміятися. Це серйозна історія. За цим криється щось трагічне, якась глибоко людська справа. Знаєш, вже зо два тижні я мрію про тебе і про зустріч з цією людиною… Якось це так дивно переплелося…
— Не будемо про це говорити, добре?
— Чому? Давай поговоримо. Варшава починає про це говорити. Глухі, неперевірені, таємничі вісті кружляють тут і там. Недавно я сам був свідком дуже дивної події на розі Відок і вулиці Круча. Редактор Колянко живе, наче уві сні.
— Але я хочу забути… — Марта наблизила обличчя до обличчя Гальського, притулила його долоню до своєї щоки. — Чуєш? Дозволь мені про це сьогодні не думати, хоча б сьогодні, поки ти зі мною…
Гальський зітхнув, наче силоміць вихоплений з іншого світу, його ще секунду тому відсутні очі глянули на обличчя Марти, злагідніли, блиснули теплим усміхом.
— Але ж, звичайно. Вибач мені.
Він міцно обняв її, пригорнув і поцілував. Очі Марти сховалися за повіками, її руки підвелися вгору і сплелися над піднятим коміром пальта Гальського.
— Таксі! — вигукнув Гальський, відхиляючись, але не випускаючи Марту з обіймів. — Алло! Таксі!
Маленьке авто, що проїжджало мимо, затрималося. Шофер усміхнувся й відчинив дверцята.
— Куди?
— До «Камеральної», — мовив Гальський. — Поїдемо забувати. А найкраще забувати в «Камеральній».
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Вітаю, пане голово, — уклонився гардеробник «Камеральної», сквапно забираючи пальто з рук високого пана з гарним темним обличчям. Елегантна дама, вся в чорному, стояла біля дзеркальної стіни, поправляючи волосся.
— Скажи Генекові, що пан голова Меринос прийшов… — гукнув гардеробник офіціантові, який пробігав мимо. За хвилину в вестибюлі з’явився немолодий кремезний і плечистий офіціант з червоним нахмуреним обличчям, з невеличкими, старанно нафарбованими вусиками.
Ледве офіціант побачив високого пана та його даму, як надуте обличчя його стало втіленням чемної радості, заясніло професіональним щастям.
— А-а-а! — вигукнув він. — Пан голова Меринос! Пані Шувар! Зараз, зараз, за хвилину буде столик… Дуже прошу…
Меринос недбало подав йому руку.
— Є хтось? — спитав він півголосом.
— Здається, є пан Крушина, — відповів теж півголосом Гепек, мружачи одне око. — Хвилину тому я його бачив.
Оркестр саме скінчив грати «La Cumparsite», пари відривалися одна від одної, в залі стало трохи світліше, паркет порожнів; навколо столиків зароїлися люди. Мериноса й пані Шувар, які заходили до залу, звідусюди вітали зацікавлені погляди: нічого дивного — ця пара впадала в очі. З-за одного столика підвівся кремезний, плечистий молодий чоловік із зламаним носом і з книжкою під пахвою.
— Пане голово, — мовив він тихо, підходячи до Мериноса, — є місце. Якщо пані дозволить… — додав трохи голосніше, звертаючись до пані Шувар.
— З ким сидиш? — спитав Меринос.
Молодий чоловік показав на столик, за яким сиділа крикливо одягнена дівчина з неправдоподібно чорним, лиснючим волоссям.
— З Ромою, — відповів молодий чоловік.
— Як ти думаєш, Олімпіє? — звернувся Меринос до своєї супутниці.
Олімпія Шувар надула гарні уста із стримуваною нехіттю.
— Нічого не вдієш, — відповіла вона, — така тіснота.
— Облиште, пане Генеку, — наказав Меринос офіціантові, який жонглював піднесеним угору столиком. — Ми присядемо до пана Роберта.
Олімпія вже віталася з Ромою.
— Ви знайомі, пані? — якось силувано спитав Меринос.
— Звичайно, — хутко відповіла Рома. — Вже багато років. З Ястарні та Закопаного, правда?
— Ясно, — невимушено згодилась Олімпія. — Я завжди дивувалася елегантності пані Леопард. Рома була явно задоволена.
— Що ж, — відповіла вона, — якби отак мати кошти…
— Не плач, — втрутився Крушина. — Навіщо ці розмови? З коштами ти якось даєш собі раду…
В погляді Олімпії жевріло почуття гумору, але ніхто цього не помічав. Костюм Роми вражав несмаком: дорогий рожевий джемпер, кольору дитячої ковдри, дорога жовта «апашка» на шиї й темнозелена спідниця створювали той самий ефект, що й ластовиння на її молодому, гарному, втомленому обличчі, відтіненому неприродно-смолистим чорним волоссям…
— Що це ви читаєте, пане? — звернулася Олімпія до Роберта Крушини.
— «Алісу в країні чудес», — відповів Крушина.
— Ні!.. — дзвінко розреготалась Олімпія. — Це чудово…
— Люблю тільки такі книжки, — серйозно мовив Крушина; на його засмаглому, мускулистому
