💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Детективи » Числа Харона - Марек Краєвський

Числа Харона - Марек Краєвський

Читаємо онлайн Числа Харона - Марек Краєвський
швидко вийшов із кнайпи.

XIII

Морфій з алкоголем утворює зловісну, ба, навіть смертельну суміш. Попельський чудово про це знав, та вийшовши із кнайпи Гутмана знехтував усіма пересторогами й лікарськими заборонами, що стосувалися цього знеболювального засобу, який він зараз регулярно отримував. Попельський усвідомлював, що алкоголь підсилить дію наркотику, і що випивши кілька чарок, він западе в наркотичний стан, снитиме химерні речі. Але він цим не переймався, а може, навпаки, бажав притлумити в собі всі почуття, що огорнули його того вечора, а особливо — позбутися ненависті до самого себе.

Уникаючи здивованих поглядів перехожих, які прогулювалися вулицею Легіонів, він прокрався бічними вуличками, порожнім о цій порі пасажем Феллерів та пасажем Гаусмана, і за чверть години дістався ресторану «Реклама» на вулиці Шайнохи. Відчував дику, несамовиту втіху, спускаючись стрімкими східцями до залу. «Ніхто не знатиме, що я тут, — потирав він руки від радості, — ніхто не дивитиметься на мене співчутливо, можна тут впитися чи наколотися всмерть».

Морфій дуже швидко вступив у реакцію з алкоголем. Вихиливши сотку, Попельський погойдувався на всі боки, силкувався покласти лікті на стіл, який раптом постав перед ним у якомусь яскравому ореолі. Намагався зупинити погляд на чомусь, що повернуло б йому почуття рівноваги, але всі предмети хиталися й вигиналися. Заплющив очі, сповз під стіл, стягнувши на себе скатертину з оселедцем, якого йому принесено до чвертки горілки.

Опритомнював двічі. Першого разу, на кілька хвилин, коли офіціанти викинули його на подвір’я кнайпи, і він гепнувся спиною об ящик з кухонними покидьками, удруге — коли гатив кулаками у двері Воєводської комендатури, вимагаючи, аби його впустили на роботу й принесли матеріали якоїсь важливої справи, що її він буцімто провадив. Між цими двома проблисками свідомості зяяла чорна діра, так само, як і між третім, і четвертим.

Коли Попельський очуняв утретє, він водночас прокинувся. Розплющив очі й позирнув на годинника. Був ранок. Глянув догори, і на брудній стіні вгледів сороміцький малюнок із зображенням того, що стародавні індуси називали поглинанням плоду манго. Нижче виднів напис, видряпаний на тиньку: «Дозволяю це робити тільки файним кобітам». Крім малюнка, стіни вкривали серця, прохромлені стрілою, лайка, погрози, зізнання в коханні й навіть молитва.

Попельський дихав ротом, пилюка набивалася йому до горла й осідала на піднебінні. Рани на спині пульсували нестерпним болем, Едвард почувався так, наче хтось накинув йому на плечі сорочку Деяніри, а до носа напхав палаючої вати. У ніздрі вдарив сморід ганчірки, що висіла на дужці відра, а в очі кинувся напис: «Лиссий, ти скурвий сину, вже не живеш, як вийду з фурдигарні[29], то тя заб’ю. Тоньо».

Він уже зрозумів, де опинився. Це написав кілька років тому в арештантській камері VI комісаріату такий собі Антоній Пйонткевич, Тоньо, якого Попельський кинув до цюпи за напад із ножем у руках. Це був небезпечний бандит, що полюбляв хизуватися кастетом і ножиком, а до всього ще й запеклий батяр, який не боявся погрожувати комісарові поліції.

Ця настінна творчість зараз розпливалася в очах Попельського, з яких ринули сльози. Плакав, не усвідомлюючи своїх ридань, нерви розшарпалися через посмуговану батогом спину, зламаний ніс, яким він необачно вдарився об нари.

Почувши скрегіт дверей камери, він стиснув пальці на краю нар і зубами впився в їх дерев’яну дошку.

— Щось із ним не той-во було, пане аспіранте, — почувся знайомий голос. — Та накиряний не був, али на ногах си не тримав. Та я го з Міськом взяв, та й лахи під пахи та й ту заніс. А пан кумісар троха кашляв та й до путні[30] наригав... А потому спав як дитина...

— А ви те відро помили, пане Кочур? — пролунало питання Вільгельма Заремби.

— Та певни, — у голосі охоронця Валентія Кочура вчувалася легенька образа. — Жеби йому ніц вночи не смерділо...

У камері загупали черевики. Попельський припав обличчям до твердих дошок. Спина пульсувала, сльози струменіли, а зуби впивалися в дерево.

— Дякую вам, пане Кочур, тепер я з ним поговорю, а ви вже йдіть собі додому. Ваша служба скінчилася годину тому.

— До побачення, пане аспіранте.

— До побачення, пане постерунковий.

Усе стихло. Нари заскрипіли під вагою Заремби.

— Сервус, Едзю, — озвався аспірант. — Я бачу, що ти вже не спиш. Давай лапу й не дивися. Уколю тобі морфій. Не бійся, я добре це роблю. Зараз тобі перестане боліти.

Заремба відірвав руку товариша від нар і вправно встромив голку у вену, яка помітно пульсувала під шкірою передпліччя. За хвилину Попельський забув про біль спини й носа.

— Знаєш, учора ти грюкав у двері комендатури й наказував черговому принести документи якоїсь важливої справи, яку ти начебто провадиш...

— Справді, щось таке пригадую, — невиразно буркнув Попельський.

— Ти хотів вести справу? Ну, брате, ти її маєш! — Заремба кинув на нари картонну течку. — Справа надзвичайно важлива. Вбивство ворожки Люби Байдикової.

Попельський підхопився на нарах, тоді всівся з течкою в руках. Зосереджений і серйозний, він справляв враження людини, яку на мить відволікли від службових обов’язків. Едвард читав, мовби сидів у себе в кабінеті, а не прокинулася в арештантській камері, брутально побитий, а зараз — зболілий і мало не смертельно отруєний.

— Хто тебе так побив, Едзю? — Вільгельм вийняв з портфеля термос і налив кави до кришечки. — Ось, пий! Кому ж ти все розповіси, як не мені?

— Відповідь ти знаєш... Я вже тобі розказував, коли ти до мене приходив... — Попельський продовжував читати.

— Ти міг брехати не тому, що тобі боліло, а радше через те, що кузина не відходила від твого ліжка. Що ти був п’яний і потрапив під екіпаж у Рогатині? Ось, що ти казав... Але я в це не вірю. Тримай, випий трохи, а потім розповідай правду. Я хочу її знати не як поліцейський, а як твій друг...

— Граф Бекерський із трьома москалями, — недужий сьорбнув кави й відклав папери. — Це трапилося в Стратині... І запам’ятай, Вілеку, я їх сам притягну до відповідальності... Сам, розумієш? Я можу тобі довіряти?

— Не сам, а зі мною, — Заремба прикурив дві сигарети й одну з них тицьнув у вуста Попельському. — Невдовзі ми знатимемо про цього графа все, що тільки можливо. А тепер ad rem[31], Едзю. Віднині ти працюєш експертом поліції в справі вбивства

Відгуки про книгу Числа Харона - Марек Краєвський (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: