Числа Харона - Марек Краєвський
Попельський віддався цим невеселим роздумам, заплющивши очі й дослухаючись до вигуків селян, що кидали до води шкаралупи яєць. За народними повір’ями на сороковий день після Великодня, вони повинні дістатися рахманського краю, де на Рахманський Великдень знову перетворяться на яйця, якими живитимуться мешканці цієї міфічної землі. Українська мова, всупереч отриманим лінгвістичним знанням, раптом почала асоціюватися в нього з російською. І в цю мить Попельський заснув і замість берега над потоком Стуленим під Страшном опинився над Прип’яттю в Мозирі. Замість чітких українських слів почулася м’яка, наче роззявлена «безкоста мова», як називав її Томас Манн, і Попельський побачив себе одинадцять років тому, під час війни. Перебраний у сутану й шапочку ксьондза, Едвард стояв серед п’яних більшовиків. Він, поручник 9 Піхотної дивізії, виціловував їм руки, а вони стягали чоботи й наказували цілувати собі ноги. Попельський здригнувся від приниження. Тоді один із совєтів б’є печаткою його голомозу голову. На почервонілій шкірі відбиваються слова «Римо-католицька парафія в Мозирі». На землі лежить зарізаний ксьондз, у чию сутану за наказом командира більшовиків довелося переодягнутися Попельському. П’яний ватажок на прізвище Щуков, тримає за волосся маленьку глухоніму дівчинку, що служила в ксьондза. Підсмикує їй нічну сорочку й хапає малу за промежину. «Давай, поляк! — репетує він. — Ты теперь римский священник! Целуй руки и ноги русским товарищам, а нет, так я буду ебать эту красавицу».
Попельський прокинувся й розплющив очі. Над ним хтось стояв. Мозирські спогади припинилися, але російська мова залишилася. Виразно почув: «Это наш молодец!». І тоді йому на голову впав перший удар.
Попельський затулив лисину й інстинктивно відкотився травою. Та все було марно. Він зупинився біля якогось дерева. Занурив пальці в м’яку землю й спробував підвестися. Але не встиг. Дерево виявилося ногою у високому військовому чоботі. Носак поцілив його в чоло. Попельський втратив рівновагу й важко впав на сідниці. Він міг би добре роздивишся нападників, якби не кров, котра заливала йому очі. Бачив лише власника військового чобота. Ним був чоловік років сорока, одягнений у бриджі й костюм спортивного крою, підперезаний паском. Густе, жорстке чорне волосся нависало над чолом, з-під якого дивилися очі, настільки крихітні, що здавалися втисненими в череп. Чоловік підніс руку й зупинив решту нападників, яких Попельський не бачив, проте відчував їхню присутність за спиною.
— Тут усе моє, — нападник зробив коло рукою й обернувся довкола власної осі, — і всі тут — мої раби. Власність графа Юзефа Бекерського з гербу Ястшембець. І всі мені доповідають. Про все, що тут діється, хто новий сюди прибув і навіщо. Це моя земля. А ти сюди вдерся без запрошення. Вилежуєшся на березі, як дачник, у самому спідньому й збиваєш з пантелику побожних селян.
— Нікого я не збиваю з пантелику, — краєм ока Попельський уздрів іще трьох чоловіків, що стояли за ним. — Учора забрав білизну від пралі.
— У самих обісраних кальсонах, — граф поправив пасмо волосся, що наїжилося йому над чолом. — Шмагатиму тебе нагаєм доти, доки ти не обісрешся. Чвиркатимеш гівном від болю.
Глянув понад головою Попельського, подаючи знак своїм опришкам. Едвард раптом опинився долілиць. Біцепси, якими він зовсім нещодавно вигравав перед Ренатою, притискали до землі тверді коліна противників. Притиснувшись щокою до землі, помітив, що йому на руки всілися двоє людей у папахах.
Третій, вбраний так само, як і його товариші, увіпхнув голову Попельського між своїми колінами, стискаючи тому вуха, наче в лещатах, сперся обіруч на його потилицю і вгнітив її у м’яку траву.
Попельський більше нічого не бачив, не здолав ворухнутися, у роті відчував масні грудки чорнозему.
І тоді відчув другий удар.
Граф Бекерський шмагонув нагаєм так сильно, що сорочка Попельського репнула на спині. Наступні удари були дуже точно відміряні, потрапляли весь час в одне й те саме місце. Граф вишкірявся у вуса, помітивши, як пруга, спершу ледь почервоніла, під новими ударами спухає на очах, а вздовж неї видніє м’ясо, помережане цівками густої крові. За хвилину сорочка була пошматована, а спина скатованого Едварда вкрита глибокими борознами.
Бекерський кинув нагая, витер чоло білим носовичком з мереживною облямівкою, запхнув руки до кишень штанів і витягнув їх, стискаючи щось у долонях. Тоді голосно зареготався й розтулив стиснені п’ястуки. Сіль вкрила пошматоване м’ясо білим шаром.
Попельський вив у землю. І враз тиск колін на його вуха послабився.
— Ніколи нікого не розпитуй про мою матір! — почув він тихі слова Бекерського. — Ніколи не приїзди до мого маєтку! Ну, Сашенька, давай-ка сюда колючюю проволоку!
Вуха Попельського знову опинилися в лещатах. Він не зрозумів слів «колючая проволока», але їх негайно збагнула його зболіла свідомість. Це стало для нього ідіомою, яка значила «нескінченні страждання».
Бекерський кинув на фіолетово-червону спухлу спину Попельського густку сітку з колючого дроту.
Росіяни продовжували криваву справу. Стрибали по нерухомому тілу, притискаючи сітку до роз’ятрених ран і розсипаючи довкола жмені солі. Сонце пражило, перелякані селяни чимраз тісніше юрмилися на березі Студеного, а кати стусали ногами лежачого.
Граф Бекерський непорушно стояв поруч і насолоджувався стражданнями своєї жертви. Тоді носаком черевика розсунув йому ноги.
— Хватит! — припинив він цей танець. — Посмотрим, ребята, обосрался он, или нет... Нет... И что нам теперь делать?
Він став над Попельським, широко розставивши ноги, а тоді розстебнув ширіньку.
— Бачиш, який у мене повний міхур? — запитав граф, спрямовуючи струмінь на голову катованого.
Попельський опритомнів і смикнувся дозаду. Вигнувся дугою й перевів подих. Це було необхідно не для того, аби вижити, а щоб завити. Мусив вити. Інакше б помер. Бекерський вгнітив його обличчям у землю.
— Постійно якісь тварюки приїздять сюди й розпитують про мою матір! — тихо цідив він. — А я так вчиню з кожним, як-от зараз із тобою. Повертайся до Львова до свого дружка! Чуєш, нишпорко?
Застебнув ширіньку.
Один з росіян підважив ногою голову
