Числа Харона - Марек Краєвський

— Смотри, граф! — озвався росіянин до Бекерського. — Эта морда кирпича просит!

Розмахнувся й з усієї сили поцілив носаком у ніс Попельського.

XI

Ріг вулиці Пильникарської та Старого Ринку був для рабина Пінхаса Шацкера омріяним місцем проживання, оскільки певним незбагненним чином ідеально відповідав особистості й науковим зацікавленням цього вченого мужа. З наріжного балкону помешкання він бачив місце свого духовного служіння — поблизьку синагогу, а також церкву св. Івана Хрестителя. Саме цьому єврейському пророкові, рабин присвятив декілька статтей у німецьких сходознавчих виданнях. Усього за п’ять хвилин можна було дійти до архієпископського палацу, де він відвідував свого друга, секретаря архієпископа Твардовського, ксьондза Тадеуша Мазура. Ця дружба офіційно пояснювалася спільними науковими дослідженнями, а неофіційно — пристрастю до ксьондзових наливок. Обидвоє неабияк полюбляли їх смакувати, дискутуючи при цьому про палестинську ономастику чи можливості асиміляції єврейської меншини в Польщі, оскільки рабин Шацкер був палким прихильником цього явища.

Ці рабинові погляди рішуче поділяв також аспірант Герман Кацнельсон, який саме сидів у його кабінеті, спостерігаючи, як ледь імлисті очі Шадкера пильно розглядають крізь лупу гебрайський текст, що ним убивця Люби Байдикової пояснив свою криваву розправу.

— «Кров, вістря, руїна, ворог, кінець, смерть для сина досвітньої зірниці не є ганьбою і не є злом». Професор Курилович переклав вірно, — Шацкер поклав аркуша, — і мені немає чого додати. Хоча, на мою думку — дуже ймовірно, що цей напис не походить із жодного відомого мені єврейського твору, написаного після Тори.

— Якщо це не парафраз і не цитата, — Кацнельсон явно хизувався науковою лексикою, — можливо, той, кого ми розшукуємо, просто це вигадав. Наскільки він має володіти мовою, аби йому таке вдалося? І чи можна на підставі напису встановити, що його автор навчався в якійсь єврейській школі?

— Це дуже просте речення, пане аспіранте, — ледь усміхнувся рабин. — Його міг написати кожен, хто бодай трохи вивчав давньоєврейську. Звичайно, він повинен знати алфавіт і вміти користуватися словником. На мою думку, людина з пересічними здібностями написала б таке, провчившись два місяці. Класичну давньоєврейську викладають, звісно, у хедерах та єшивах, але крім того, на різних курсах. У Львові сіоністи з «Бенаї Берітг Леополіс» провадять щонайменше два курси біблійної гебрайської. Уявіть, що в Німеччині цю мову викладають навіть у гімназіях, причому найохочіше вчаться майбутні пастори. Алє таке можливе в цивілізованій країні, а не в Польщі... У нас досі панують упередження... Я сам знаю такого собі ксьондза...

— Найцікавіші слова тут, — Кацнельсон вирішив не слухати політичних розумувань і не втрачав сподівань на якусь вказівку, — це «син досвітньої зірниці». Напис, додам, зробила людина, яка вчинила злочин. Цей убивця може сам себе називати «сином досвітньої зірниці», тобто сатаною. Як би ви це прокоментували?

— Якщо ми погодимося з тим, що йдеться про сатану, — Шацкер підвівся й стоячи гортав старе, оправлене в шкіру, видання гебрайської Біблії, що лежало на масивній підставці, — то вочевидь маємо справу із християнською традицією. Бо саме в ній один ассирійський чи нововавилонський цар, якого Ісайя в чотирнадцятому розділі глузливо назвав «бен шахар», тобто «син досвітньої зірниці» чи «досвітня зірниця», ототожнюється із сатаною. Наш пророк висміював цього царя, кажучи: «Як спав ти з небес, о сину зірниці досвітньої, ясная зоре, ти розбився об землю, погромнику людів!». Того ж таки царя християнські інтерпретатори Тертуліан та Ориген визнали сатаною, скинутим з небес до шеолу, тобто пекла, а латинські тлумачі назвали його «Люцифером», тим, що несе світло. Отже, якщо у вашому написі справді йдеться про Люцифера, я насмілюся припустити, що його зробив християнин.

— Дякую, — Кацнельсои підвівся зі стільця. — Ми розшукаємо цього Люцифера чи секту його прихильників...

* * *

— Секту прихильників диявола? У Львові? — комісар Францішек Пірожек вибухнув сміхом.

Колишній поліцейський, який працював у Воєводському управлінні, що його львів’яни продовжували називати «намісництвом», у секретному Відділі громадської безпеки, реготав, постукуючи мундштуком об мармурову стільницю.

— Чого це ти, Вілюсю, причепився до тих сатаністів, та ще й одразу по святах? Масонів можу тобі показати безліч, але щоб сатаністів?

Заремба розкраяв виделкою шварцвальдський торт і відправив до рота чималий шматок. Алє це не підсолодило йому гірких думок.

Міцна кава й кминна горілка, spécialité de la maison кав’ярні «Театральна», теж не допомогли.

— Може, ми дістанемося до сатанісгів через масонів? — Заремба сам не вірив у свої слова.

— Ой, Вілюсю, тобі аби жартувати, — Пірожек машинально переглядав фото з фільму «Краса життя», які додавали до меню. — Ти страшенно піддаєшся на церковну пропаганду, мовляв, масони — прислужники сатани. Тоді як насправді це група солідних бізнесменів, аристократів, у яких, можливо, не все гаразд із головою, бо вони досі не виросли з дитячих штанців і граються в таємних бандитів...

— Але я чував, наче їхні ритуали схожі на сатаністські...

— Їхні ритуали викликають сміх у них самих, запевняю тебе. Знаєш, що вони роблять під час своїх обрядів перед початком засідання ложі? Переважно сплять. Наш інформатор, відомий хірург, розповідав мені, що він дуже полюбляє ці ритуали, бо вони дають йому змогу подрімати після операцій у лікарні...

Заремба допив каву й підвівся, залишаючи, всупереч своїй пристрасті до солодкого, недоїдений шматок торта. У шлунку відчував неприємну важкість. Простягнув руку Пірожекові й надяг котелка.

— Спасибі тобі, Франеку, — мовив він, ковтаючи слину, — що ти погодився неофіційно побалакати зі мною й обійшлося без службових формальностей. Що менше людей знає про цю справу, то краще...

— Послухай, Вілюсю, — Пірожек споважнів, — я тобі дещо скажу наостанок. Я не стверджую, що в нас немає сатаністів. Але навіть, коли вони є, то конспіруються так, що наші інформатори не мають жодних шансів до них наблизитися, а не те, щоб бути присутніми на їхніх обрядах. Розповім тобі, що я почув у Варшаві на курсах у Спеціальному відділі. Два роки тому одна молода повія, майже дитина, збожеволіла. У хвилини, коли до неї повертався розум, дівчина стверджувала, що її змушували до різних жахіть, наприклад, їсти варених немовлят... Вона вказала на будинок такого собі полковника, де все начебто відбувалося. Виникли певні підозри, слуги підтверджували, що в дружини офіцера стояв у спальні перекинутий хрест, що ночами у вітальні співали латиною... Як ти здогадуєшся, слідство швиденько закрило справу шанованого полковника, а його самого невдовзі відправили в