Останнє полювання - Жан-Крістоф Гранже

Івана залишила машину на парковці водолікарні й оглянула будівлю, на гіпсовому фасаді якої було вирізьблене слово «Ювента». Споруда мала розмір центрального офісу великої страхової компанії і суворий вигляд мормонського храму.

Ідучи вздовж відкритої галереї в напрямку головного входу, Івана кинула погляд на вітрини. Бари мінеральних вод, магазини купальників, аптеки… «Ювента» була схожа на торговий центр, призначений виключно для людей, які страждають на ревматизм і артроз. До того ж на кожній терасі кафе їй доводилося оминати милиці та інвалідні візки.

Гігантський хол підтвердив її думку про те, що це місце мало великі претензії. Турнікети на вході та вікна, що виходили на купальні, свідчили про розмах дій. Не ремісники — промисловці.

Уже пітніючи від задухи, Івана підійшла до кас, кинувши погляд на відкриті басейни — попри годину і температуру повітря, вони були забиті.

Що її дивувало, то це життєрадісність, яка переповнювала купальні: безліч дітей — мабуть, цілі шкільні класи — і дорослих завзято й весело метушилися під струменями, борсалися у хвилях із задоволеним виглядом.

Івана звернулася до першої ж касирки і запитала, чи можна поговорити з Лореттою Кауфман. Показувати значок фліка було б марно — тут він нічого не вартий, і це лише все ускладнило б.

— З якого приводу? — поцікавилася жінка німецькою.

— З особистого, — відповіла Івана тією ж мовою.

Жінка опустила очі на екран комп’ютера.

— Зараз у неї процедури.

— Із нею не можна зустрітися?

— У вас є купальник?

19

Їй сказали: «У кінці коридору — наліво». У цільному чорному купальничку, що їй позичили, у прозорій шапочці для душу флікиня крокувала з рушником на плечі, прилипаючи босими ногами до плитки на підлозі.

У цій сліпучій галереї — по один бік сонце, що вставало й било прямо в шибки, по другий — викладена кахлями стіна, що так відбивала світло, аж ледве сама не сяяла, — Івана не могла перестати розглядати басейни надворі.

Зблизька було видно, що кожен із них мав свою особливість: в одному били сильні струмені, які спадали назад у воду, ніби бенгальські вогні, у другому купчилися водоспади і киплячі джакузі, у третьому, що мав форму кільця, сильна течія носила купальників, ніби пластикових качечок у ярмарковій грі.

Нарешті вона знайшла по правий бік герметичні двері і зайшла, не стукаючи. На перший погляд, це була звичайна лазня, уся викладена кахлями й заповнена парою. Але згодом можна було розгледіти такі собі саркофаги, що стояли вздовж стін, розділені між собою дерев’яними ширмами.

Запах евкаліпту — Івані завжди здавалося, що в спа-салонах пахне канабісом — був такий сильний, що ніздрі стискалися, а в горлі пекло. Крокуючи, вона помічала пацієнтів у ваннах, нерухомих, схожих на вдоволених тюленів, у червоних купальних шапочках.

Нарешті в кінці зали вона знайшла свою валькірію. Жінка, сама в чорному купальнику (у який можна було запхати ще дві-три Івани), стояла одним коліном на підлозі й засипала в заповнені водою труни прозорі кристали мінеральних солей, подібні до великих діамантів. Івана уявила собі, як сірка, магній та інші мікроелементи розчиняються в бульбашках, і подумала, що плюскатися в цьому всьому, мабуть, досить-таки приємно.

— Лоретта Кауфман?

Жінка підвелася і стала обличчям до Івани, не випускаючи дерев’яного цеберця з-під пахви. Їй було, певно, за сімдесят, і вона мала добрих метр вісімдесят зросту. Навіть у такому віці жінка все ще могла похизуватися приголомшливою фігурою спортсменки. Справжня германська краса: зіниці сталевого кольору та залізні щелепи. Живіт під випуклими грудьми не поступався їм розмахом, і весь цей тулуб у формі бочки здавався посадженим на веретеноподібних ногах, ніби замок на воді — на свої опори.

— Це я, — сказала Лоретта французькою. — Журналістка?

— Флік.

Колишня гувернантка не виглядала здивованою: після смерті Юрґена до неї, мабуть, приходило чимало людей. Івана представилася в кількох словах. У липкому купальнику й мокрій шапочці вона здавалася не надто авторитетною. Тому вирішила розіграти ввічливий візит.

Говорячи, вона розглядала фройляйн. Найбільше Івану зачаровувало її обличчя. У Лоретти не було практично жодної зморшки — час майже не торкнувся цієї скульптури. Її бліда шкіра з синюватими венками нагадувала білу гальку на пляжі, порослу тоненькими водоростями й полинялу від солі.

— Почекайте секунду, — сказала вона.

Жінка поставила цеберце і вихопила з діжки води в’язку гілля з блідо-зеленим листям. Вона пішла в інший кінець зали, а тоді повернулася, дбайливо хльоскаючи купальників праворуч і ліворуч по плечах. Із такою нянькою не дивно, що Юрґен полюбив садо-мазо — коней на переправі не міняють.

— Ну ось, — мовила Лоретта, кидаючи свій віник назад до діжки. — Ідіть за мною.

За іншими дверима починався ще один коридор, який вів до глухої кімнатки. Івана не бачила, звідки долинало світло, але все було біле: кахляний кубик Рубика, насичений парою.

Лоретта показала на самітну лавку біля стіни, куди Івана й сіла, не сперечаючись. Залишалося тільки дати собі повільно танути, як сніжинка на гарячій долоні.

— Потріть шкіру, — наказала Лоретта, простягаючи їй камінець із шерхкою поверхнею.

— Ні, дякую.

— Дарма ви. Краса постійно оновлюється, регенерує. Треба допомагати їй змінювати шкіру. Не давайте рокам зіткати на вашому тілі їхнє павутиння…

Як давно вона вже не робила пілінгу чи навіть не користувалася кремом для зволоження? «Піклуватися про себе» та «кинути курити» завжди стояли окремими пунктами в Іваниному списку, але це була лише данина прокрастинації.

Більшість людей думають, що будуть «повноцінними» чи нарешті стануть тими, ким є, коли втіляться їхні плани, але насправді все навпаки: саме ті обіцянки, яких ніколи не дотримуються, становлять їхнє єство, їхнє глибинне підґрунтя. Усі ми — каліки з ураженими мріями.

Лоретта сіла поруч з Іваною і взяла чорну рукавичку з волосіні.

— Що ви хотіли дізнатися? — запитала вона, тручи собі литки. — Я відправила гуляти лісом усіх журналістів, які мене знайшли, але французька поліцейська — це все-таки щось незвичне…

Івана лише кількома реченнями окреслила свої інтереси і передала слово колишній гувернантці, яка не змусила себе просити, аби оповісти історію «несправжніх двійнят».

20

— Коли я почала працювати в Ґаєрсберґів, Юрґену було чотири роки, а Лаурі — два. А пішла я, коли вони обоє вступили до вишів. Місію виконано!

— Ви провели поруч із ними майже двадцять років. Але,