Останнє полювання - Жан-Крістоф Гранже
Цієї миті він помітив силует, метрів за п’ятнадцять від них, поміж дерев, що тісним рядом обступали галявину.
— Гляньте!
Він знайшов у собі сили простягнути руку. Лаура теж подивилася в тому напрямку.
— Що?
Але тінь уже зникла. Утім, Ньєман був переконаний: щойно він бачив чоловіка, який зливався з корою дерев, у кашкеті й дивній полотняній масці з проріззю на рівні очей і твердим конусом на місці носа.
— Що ви бачили? — запитала Лаура.
Він не став відповідати — міг би кинутися за тінню, але не в такому стані: ноги ледве тримали його, руки трусилися.
Ньєман вирішив повернутися до собаки, що лежав біля його ніг. Великий пес із гладкою шерстю та м’язистим тілом. Мішок із чорної шкури, наповнений об’ємними мускулами та зразковим скелетом.
Із великим зусиллям Ньєман змусив себе стати навколішки, щоб краще його розгледіти. Що за порода — жодної гадки. Тіло могло б належати будь-якому гладкошерстому тер’єру, а от писок був незвичайний. Квадратний, ніби ковадло, блискучий, мов балістична ракета, він здавався водночас неповоротким і загрозливим, щомиті готовим оголити купу вбивчих зубів.
— Ви мені не відповіли, — буркнув Ньєман, віддихуючись. — Це ваш собака?
— У мене немає собак.
— Навіть мисливських? — запитав він, підводячись.
— Ті, якими я користуюся, не тут. Я ніколи в житті не бачила цієї тварини. Навіщо ви його вбили?
— Він збирався напасти на вас.
Графиня не відповіла й стала на одне коліно, щоб і собі оглянути собаку. Ньєман помітив у її поведінці співчуття й доброзичливість, що його розлютили. Він не розумів цієї ніжної любові людей до собацюр, а особливо до цього довбаного монстра, який радо перегриз би їм горлянки.
— Що ви робили надворі о такій годині? — заговорив він тоном фліка, який просить показати документи.
Графиня встала, і до неї повернулася її звична манера триматися:
— Спокійно, Ньємане. Я все ще в себе вдома.
— Гаразд, — погодився він, знову витираючи лице (у шкіру йому всотався запах крові та м’яса). — Але куди ви йшли посеред ночі?
Лаура зиркнула кудись понад його плечем.
— До каплички в кінці парку. Там поховали Юрґена. Я хотіла посидіти, подумати. — Вона стишила голос: — Поговорити з ним…
Ньєман витягнув телефон і набрав номер Кляйнерта. Він знав, що Івана, почувши постріл, поквапиться до них. У нього досі тремтіли руки.
Лаура спостерігала за ним краєм ока — здавалося, її набагато більше налякав сам флік, аніж пекельний пес.
17
— Ви серйозно?
Ньєман щойно описав силует, який помітив поміж сосен.
— Схоже, ніби я приколююсь? — похмуро відповів він. — У нього було щось на кшталт балаклави. Із виступом під тканиною для захисту носа…
Кляйнерт хитав головою. Очевидно, він не вірив жодному слову з цієї розповіді. На його відкритому чолі, гладенькому, ніби куля для боулінгу, відбивалися сині спалахи поліцейських машин, що заполонили прекрасні газони Скляної вілли.
Уся ця сцена здавалася нереальною. Яскраві промені світлодіодних ліхтариків прокладали шлях поміж дерев і листя, забарвлювались у всі можливі кольори, натрапляючи на стовбури, просочувалися в текстуру імли, танцювали балет психоделічних мандрівних вогнів.
Обер-комісар поліції відгорнув брезент, яким був накритий труп собаки.
— Ви впевнені, що він збирався на вас напасти?
— Якби я його не вбив, він прикінчив би мене. Його ціллю була графиня, але побачивши мене, він кинувся до моєї горлянки.
Закутаний у чорний дощовик із піднятим комірцем, Кляйнерт зі своєю борідкою та волоссям, коротким спереду й довгим ззаду, нагадував якогось змовника з сімнадцятого століття.
— Власне, — заговорив він скептичним тоном, — де графиня?
— Повернулася додому. Її сильно вразила ця історія.
Німець коротко всміхнувся.
— Вона ще не звикла до методів французької поліції.
Його ідеальна дикція — він чітко ґрасирував усі «р» й ніколи не губив складів — робила його ще більш неприємним.
Ньєман не повівся на провокацію.
— Графині загрожувала небезпека, — наполіг він. — Цієї ночі треба розставити довкола вілли людей.
Тон фліка змусив його співрозмовника здригнутися.
— Щоб усе було ясно, майоре: накази тут роздаю я.
— Без проблем. Але ви зі мною згодні, хіба ні? Схоже, тепер, після Юрґена, мішенню стала Лаура.
Кляйнерт знову похитав головою.
— Мої хлопці кажуть, що довкола парку немає жодних слідів шин чи ніг. — Німецький флік кивнув на групу людей, одягнених у чорне, які стояли за огороджувальною стрічкою. — Та й місцеві сторожі нічого не бачили і нічого не чули.
Ньєман кинув на них погляд — здоровані шепотіли щось один одному на вухо.
— Ці хлопці щось знають.
— Ні, — категоричним тоном відказав Кляйнерт.
— А все ж їм, здається, є що сказати.
— Це місцеві хлопці. Вони все ще вірять у старі легенди.
— Тобто?
— Чоловік у масці з чорним собакою? Ви вже й так усе розповіли, старий. У половині легенд цієї землі діє такий персонаж… Незвично те, що тут у ці казочки продовжують вірити навіть у дорослому віці.
Ньєман також хотів би набратися зверхності, як Кляйнерт, одним помахом руки відкинувши ці наївні вірування. Але відколи він перетнув кордон, цей ліс із його тінями полонив його. Та й до того ж, він сам бачив ту маску поміж соснових гілок…
Ніби щоб остаточно доконати себе, він кинув погляд на собаку, розпростертого на траві. Той був схожий на гранітну скульптуру, важку й компактну. Після смерті в нього задерлися губи, відкриваючи ікла доісторичних розмірів.
— Треба показати його Шюллеру, — сказала Івана, яка щойно повернулася до них, самостійно оглянувши місце подій.
Сама її присутність врятувала Ньємана: коли вона опинилася поруч, йому стало тепло, він відчув себе сильним і живим. З Іваною справи йшли краще.
— Лікарю Ґаєрсберґів? — запитав Кляйнерт. — Навіщо?
— Він сказав нам, що знається на мисливських собаках.
— Ніщо не свідчить про те, що це мисливський собака.
— Ви знаєте, що це за порода?
— Ні. — Кляйнерт мимоволі всміхнувся. — Чесно кажучи, я взагалі в цьому не розбираюся.
— Ми теж, — усміхнулася йому у відповідь Івана.
Раптове спільництво між цими двома роздратувало Ньємана, але він
