Останнє полювання - Жан-Крістоф Гранже

Лоретта схопила віник із березових прутиків і почала несамовито хльоскати себе по плечах: що йде на користь іншим, те і їй не зашкодить.

— Мені здається, ви неправильно ставите запитання.

— Тобто?

— Навіть якби її не намагалися вбити, лише дивом вона переживе смерть брата.

21

— Прізвище, ім’я, адреса.

Ньєман був у препаскудному гуморі. Він мусив допитувати підозрюваного, який був йому абсолютно по цимбалах, в офісі Кляйнерта, якого ненавидів, — а Івана як крізь землю провалилась. Просто взяла й зникла. З його тачкою!

Із його славнозвісним «вольво» 240 брейк, що в народі кличуть «шведська цеглина». Він ніколи не наважився б назвати при комусь свою машину «колекційним автомобілем», але сприймав її саме так.

За Івану він не хвилювався ні секунди. По-перше, вона залишила йому записку. Бісову записку, ніби якась утікачка. Та й потім, Івана була дорослою дівчинкою і могла спокійно одна гуляти лісом, де живе великий злий вовк.

Але машина… Її правильні й водночас масивні форми, рифлена решітка радіатора, строгий і чіткий, ніби твердий намір, квадратний багажник. Це авто було таким надійним, що пережило весь кінець ХХ століття, і його досі можна було знайти на подвір’ї якоїсь ферми, де воно слугує скотовозом. Він мав модель вищого класу: 155 кінських сил, фурнітура з горіхового дерева та вишуканий шкіряний салон… І ось якась засранка, котра в житті водила тільки «рено твінґо» та електромобілі з прокату, сиділа за кермом його іграшки.

Ньєман струсив із себе ці похмурі думки й повернувся до теперішньої миті.

Томас Краусс представився, але флік не слухав. Єдина хороша новина: підозрюваний походив із Ельзасу, тому допит мали вести французькою. Якщо вже говорити ні про що, то принаймні добре, що не треба перекладати.

— Мене звати П’єр Ньєман, — відрекомендувався у свою чергу він. — Я майор французької поліції. А це мій німецький колега, Фабіан Кляйнерт, обер-комісар поліції з управління карного розшуку землі Баден-Вюртемберґ.

Кляйнерт поступився йому місцем шефа — чи ветерана — за столом, навпроти підозрюваного, а сам усівся праворуч, клацаючи по ноутбуку, ніби простий секретар. Між ними стояла маленька камера, що втупилася в самопроголошеного вбивцю своїм червоним оком.

— Ми тут для того, щоб офіційно запротоколювати твоє зізнання, — повів далі він.

Томас Краусс дивився на них похмурим поглядом, поклавши руки в наручниках на коліна.

Принаймні про нього можна було сказати, що його пика відповідає роду занять. Скуйовджений, неголений, худий — самі шкіра й кістки; його змучені риси обличчя нагадували проклятих поетів дев’ятнадцятого століття: типаж неприйнятого генія, який помер до сорока років від сифілісу чи зловживання абсентом.

З іншого боку, він був схожий на якусь тварину чи радше казкове створіння, такого собі фавна з жорсткою шерстю та кривими ногами. Сатир із давньогрецької міфології, який загубився посеред сучасної епохи, з двома вихорами волосся на голові, схожими на ріжки.

Ньєман завжди відчував змішані емоції у ставленні до фанатиків: він не боявся, а жалів їх. Вони були божевільними жертвами, у яких відібрало розум через ілюзії, через одержимість, що розривала їх на шмаття й засліплювала аж до смерті.

— Розповідаєш нам свою історійку, — мовив він, — ми її записуємо, ти ставиш підпис — і розходимось. Тобі не доведеться поставати перед судом у Кольмарі й двадцять років скніти за ґратами.

Легковажний тон Ньємана, здавалося, виводив підозрюваного з рівноваги. Йому, мабуть, хотілося пафосу, трагедії, побоїв. А тут до нього прийшло двоє чиновників, майже не зацікавлених у його зізнаннях.

— Це я зробив, — промурмотів він.

— Що? — перепитав Ньєман, нахиляючись над столом. — Я нічого не почув.

— Це я зробив. Я його вбив.

Флік кивнув головою, погоджуючись, тоді дав знак Кляйнерту. Свято починалося. Декорації були дуже прямолінійні: нейтральний, компактний, ідеально прибраний офіс, зроблений із немазких матеріалів.

— Як ти це зробив?

— Вистежив його в лісі.

— Почекай-но. О котрій годині це було?

Краусс витягнув шию, затиснуту у светр із комірцем на блискавці.

— Не знаю. Одинадцята.

— То було темно?

— Одинадцята, — повторив Краусс, ніби розмовляв із розумово відсталим.

— Він був пішки, верхи?

— Пішки, — промимрив Краусс.

— У що він був одягнутий?

Мовчання.

— У що він був одягнутий? — перепитав Ньєман. — У міський костюм? У ліврею для полювання? У камуфляж?

Підозрюваний підвів голову, і на очі йому впав промінь сонця, що пробивався крізь вікно. Хороший день для зізнань.

— У ліврею.

— Якого кольору?

— Червоного.

Краусс закусив губи — він відповів занадто швидко. Насправді піджаки костюмів, які всі вдягали на недільне полювання, були чорні.

— Отже, граф розгулював лісом у мисливському костюмі?

— Усе так.

— Він загубив коня, чи що?

Слова продзвеніли у всій своїй неправдоподібності.

— Не знаю я, — відповів Краусс упертим тоном. — Та й мені начхати. Може, він ходив на розвідку… Щоб легше було знайти здобич наступного дня…

Ньєман покивав головою, мовляв, таке пояснення можна прийняти.

— Ти за ним стежив?

— Ні.

— Тоді якого хріна ти сам робив у тому лісі посеред ночі?

— Я хотів перешкодити полюванню.

— Сам?

— Віра допомагає перевернути гори.

Ньєман дозволив собі зареготати — дружнім, майже розчуленим сміхом.

Раптом флік змінив вираз обличчя і запитав:

— Як ти його вбив?

— Перерізав йому горло, — відповів активіст із полегшенням — нарешті дійшло до самої суті, тобто деталей, про які писали в пресі.

— А тоді?

— Відрізав йому голову й випатрав нутрощі.

— У тебе була зброя?

Мить вагання, тоді:

— Ножі, мачете.

— Де ти їх узяв?

Краусс відкинувся назад і різко опинився в тіні, так що його очі заблищали.

— Воєнні трофеї.

Ньєман не відреагував на ці хвастощі.

— Кажеш, відрізав голову. Ти знав, як це робиться?

Краусс розтулив рота, але передумав. Ньєман помітив, що в кутиках губ у нього запеклася слина. Така собі гірка піна, яка пасувала до скривленого рота — гидливого і гидкого.

— Проїхали. Чому ти вбив його саме так?

— Ці мудаки роблять те саме з тваринами.

— Під час цькування — ні. Чому ти імітував пірш?

— Завжди слід поважати свого ворога.

— Відрізана голова й вийняті нутрощі — це так, по-твоєму, виглядає повага?

— Так кажуть піршери, хіба ні?

— Очко на твою користь, старий.