Останнє полювання - Жан-Крістоф Гранже

— Кинув у річку.

Кляйнерт підвів погляд від комп’ютера. Справжні зізнання не вигадують…

— А шмотки — де ти їх дів?

— Спалив, — відказав Краусс, трохи повагавшись.

Він просувався наосліп — ніби розгадував моторошну вікторину, відповідаючи навмання.

Ньєман підвівся й вимкнув камеру. Тоді присів на куточок столу й, нахилившись до Краусса, заговорив довірливим тоном:

— Тепер перейдемо до найголовнішого — твого мотиву. Чому ти це зробив?

Краусс, ні в сих ні в тих, опустив голову і втупився в невидиму точку на підлозі. Ньєман відчув, що від нього пахне сумішшю вологої трави, прянощів, попелу й неочищеного бензину. Цей запах ніби вдарив його у спину: він нагадував йому дідуся, який постійно ходив лісом або лагодив старенький «пежо 404». Ньєман одразу відчув себе посеред густого лісу зі свого дитинства, і до цього враження домішувалося запаморочення, яке навіювали ліси Баден-Вюртемберґу.

— Коли я був малим, — заговорив Краусс, — то якось стежив за полюванням із собаками… пішки. Я трюхикав слідами цих покидьків з їхніми ріжками, хортами, кіньми… Парад убивць. Коли їм вдалося загнати оленя на берег ставка, тварина крутилася в усі боки, шаленіючи від страху, неспроможна обрати між загибеллю в крижаній воді та смертю від рук цих мудаків у лівреях…

Ньєман зітхнув, аби дати цьому лісовику зрозуміти, що йому нелегко буде переконати їх своїми зворушливими спогадами.

— Урешті-решт, — вів далі Краусс, — олень кинувся у воду. Мисливці загнали його човном до середини озера і кількадесят разів штрикнули кинджалами, поки тварина намагалася втримати голову над поверхнею. Я досі чую його крик, бачу його очі… Ніколи не бачив такої муки, такого жаху…

Його губи шаруділи, ніби зіжмаканий папір.

— Ти знав, що якщо тварина виживає після цькування, її все одно доводиться вбивати, бо через стрес вона божеволіє? — запитав він, втуплюючись в очі Ньєману.

Дивлячись на профіль Краусса, який чітко вимальовувався на тлі освітленого сонцем офісу, із його довгою шиєю, гострим кадиком, «рогатою» шевелюрою, Ньєман раптом подумав, що він схожий на одне з тих опудал — оленячих голів, розвішених на стінах їдальні у Скляній віллі.

Краусс входив до числа жертв Ґаєрсберґів. Він був просто черговим трофеєм. Убиваючи тварин, мисливці зачепили й людину.

Щоб не дати себе розчулити, флік кинув:

— Отже, ти вбив Юрґена фон Ґаєрсберґа, щоб помститися за оленя?

— Я помстився за природу, — прошепотів той.

І загорлав:

— Існування Ґаєрсберґів ображає Бога, цілий усесвіт!

Ньєману на руку бризнула слина, і він роздратовано витер її — флік украй гидливо ставився до будь-яких людських виділень.

— Навіщо обирати полювання з підкраданням для вбивства Юрґена? — повторив він. — Бо він сам цим займався?

Краусс розтягнув липкі від піни губи в короткій посмішці.

— Будь-яке полювання — це одне й те саме. Найсильніший атакує найслабшого. Смерть невинних слугує мерзотникам нагородою.

— Пірш — це той вид полювання, під час якого тварина має найбільше можливостей захищатися.

— Ти віриш у ці дурниці?

— А Юрґен міг захищатися?

Краусс, схоже, здивувався цьому запитанню, ніби раптом згадав про відповідальність, яку намагався на себе взяти.

— Я напав на нього по-тихому, як усі мисливці.

— Отже, ти дуже сильний. Юрґен був не з тих, хто дає заскочити себе зненацька.

— Знаєш, що таке пищик?

— Розкажи нам.

— Це маленька дудочка, яка імітує крик самиці. Пищик використовують у сезон парування. Олень прибігає, розраховуючи знайти самицю, а натрапляє прямо на дуло рушниці якогось психа.

Скількох порушників Ньєман схопив тієї миті, коли вони мчали до своїх жінок? Пищика він не мав, однак справді був мисливцем і вмів грати на слабкостях своєї здобичі.

— А найбільше, — вів далі Краусс, одержимий цією темою, — я люблю пищик, який імітує поклик оленяти. Самиця біжить рятувати маля і ловить кулю прямо в груди. Якщо трохи пощастить, із самцем це теж спрацює. Ось що можна зробити за допомогою звичайного свистка…

Ньєман підвівся і пройшов кілька кроків. Ці палкі промови проти мисливства ні до чого не вели.

Зненацька Краусс і собі звівся на ноги й випнув груди. Він був мучеником, святим Себастьяном в очікуванні стріл.

— До речі, з людьми вони поводяться так само, як і з тваринами. Світ загнеться від руки таких покидьків!

— Що ти верзеш?

Активіст одразу ж сів і знову згорбився на стільці.

— Нічого.

— Ти хочеш сказати, що Ґаєрсберґи і людей вбивали?

Краусс покрутив своєю рогатою головою.

— Не в прямому сенсі. Вони керують своїми компаніями так, ніби полюють. Перемагає найкращий, а отже, найслабший загинається…

Ньєман був розчарований. Йому здавалося, що в розмові промайнула тінь, чи радше сяйнув промінець якоїсь підказки. Але йшлося про банальне базікання «зеленого» лівака, який усюди бачить монстрів, бо любить природу і ненавидить людей.

— Добре, чуваче. Тебе супроводять до твоїх апартаментів.

— Але ж я ще нічого не підписував! І що з моїм зізнанням? З обвинуваченням?

Ньєман по-дружному поплескав його по плечу.

— Ми нікуди не поспішаємо, дорогенький.

22

— Краусс справді водив нас за носа, — пробуркотів Кляйнерт.

Вони йшли коридором на другому поверсі — лінолеум на підлозі, блискуча фарба на стінах, усе ніби зроблене з пластику: дизайн німецьких адміністративних будівель не поступався французькому.

— Починаємо з нуля? — запитав німець біля сходів.

— Не з нуля, з трьох, — відповів Ньєман. — Ви, я, Івана. Я ціную, що ви дозволили мені допитати цього психа.

— До речі, щодо цього, — всміхнувся Кляйнерт. — Ваша колега ще не повернулася?

Ньєман зайшов на сходи, не відповівши. У холі він помітив автомат із кавою. Уранці, розлютившись, він навіть не глянув на сніданок, який йому приготували на Скляній віллі.

— Ви погоджуєтеся, що просто зараз Краусса випускати не можна?

Ньєман спробував розшифрувати німецькі написи на автоматі.

— Абсолютно, про це й мови немає. Врешті-решт, він, можливо, щось бачив. Мабуть, тієї ночі вештався лісом… Треба буде ще його обробити. Ви тримаєте в курсі жандармів із Кольмара?

Він ніяк не міг зрозуміти, на яку кнопку тиснути, але не хотів ні про що запитувати у фліка з борідкою. Чистісіньке французьке чванство.

— Хіба не ви цим займаєтесь?

— Я волію, щоб це були ви, — відповів Ньєман, зосереджено дивлячись на автомат.

— Чого ви хочете