Останнє полювання - Жан-Крістоф Гранже
Треба було показати фото з місця злочину піршеру: можливо, положення тіла чи якийсь інший аспект цієї сцени не розшифрували до кінця.
Цієї миті флік почув знадвору глухий звук удару. Він прислухався. Одразу ж пролунав другий удар, іще більш приглушений. Він підскочив і схопив пістолет, побіг до вікна й примружився, щоб розгледіти, що відбувається внизу, — йому спало на думку, що до Скляної вілли хтось намагається вдертися.
Ньєман нічого не бачив і не міг знайти, де відчиняється вікно. Натягнувши піджак і черевики, він вийшов із кімнати й спустився сходами, намагаючись рухатись якомога тихіше.
Він пройшов крізь вітальню й відчинив вікно-двері. Оговтавшись від холоду — температура скинула ще кілька градусів, — флік оглянув довгі газони й чорні мури лісу довкола них. Нічого. Ні тіні, ні поруху.
Ньєман розслабився. Ніч видалася чудова, у ній поєднувалася чіткість (видно було іній, що проникає в кору, росу на кожній ялиновій гілочці) і легка імла: за метр від землі горизонтально плинули хмарки туману.
Флік на повні легені вдихнув вологе повітря, ніби хотів одним махом увібрати в себе всю цю красу. Від запахів смоли та шелесткого листя перехоплювало подих і паморочилось у голові. Він моментально сп’янів від цього. Він стояв, похитуючись, на ґанку, а забираючи руку з рукоятки свого «Зіґ Зауера», побачив її.
Лаура фон Ґаєрсберґ крокувала вздовж сосен праворуч, у джинсах і темному пальті, обіймаючи себе за плечі, ніби намагаючись зігрітися. Її чорна шапка волосся рухалася на тлі хвойних, як пензель із лаком — по темному полотну.
Ньєман засунув ствол ззаду під ремінь і пішов. Якраз цієї миті Лаура фон Ґаєрсберґ зникла між двома тінистими гілками. Він побіг.
16
За хвилину він дійшов до просвіту між деревами, у який пірнула Лаура. У пітьмі вказувала напрямок глиниста стежка, схожа на довгий замерзлий палець.
Ньєман сповільнив крок, щоб не видати себе якимось звуком. Під ясним місяцем скований холодом краєвид здавався скляним, готовим от-от розбитися на шматочки. Крихким і водночас таким небезпечним, ніби вам будь-якої миті можуть перерізати горло.
Жодних слідів графині. Він знову пришвидшився, намагаючись стати легеньким, адже йому видавалося, ніби від його важких кроків дрижить земля. Це все тролінґер…
Та де ж Лаура?
Ньєман ухилявся від соснових гілок, очі заливала роса. У нього було враження, ніби він потрапив не до лісу, а до казки, легенди. У голові пульсувало одне слово: «Шварцвальд». Чорнолісся, земля духів і заклять, майже суцільний безвітряний мертвий простір[30], де спочивала найтемніша частина душі…
Тільки тоді він її помітив.
Вона крокувала стежкою, що вигиналася дугою, під прикриттям важкого гілля. Ньєман одразу ж пішов у її напрямку, зрізаючи між чорними деревами. Йому знову здалося, що все навколо оскліло. Небо було схоже на замерзле озеро, сосни — на сталагміти, що тягнулися вістрям до неба. Туман теж піднімався вгору, ніби прибій, прикликаний місячним сяйвом. Ньєман і сам, як він щойно усвідомив, видихав сріблясті хмарки пари, що загадковим чином єднали його з імлою.
Графиня йшла швидко, досі обіймаючи себе за плечі. Поли її пальта чіплялися за найнижчі гілки, залишаючи по собі слід із крапельок та гілочок.
Зігнувшись у три погибелі, Ньєман усе ще намагався крокувати якомога непомітніше — у цьому йому допомагала волога: мокра трава й мертве листя безгучно прогиналися під ногами, обважніле гілля розступалося, ніби оксамитова завіса. Що далі він просувався, то більше відчував, як його заполонює ця казкова атмосфера. Місяць, круглий, ніби мандала, блищав перламутром. Дерева, пойняті памороззю, ніби хтось понаводив крейдою.
Ньєману залишалося якихось двісті метрів до Лаури, коли справа долинув глухий звук. Він рефлекторно повернув голову й побачив, як у їхньому напрямку несеться чорна маса — темний згусток із рельєфними м’язами, який продирався крізь шари туману, через що здавалося, ніби він рухається ривками.
Не встигнувши навіть нічого зрозуміти, Ньєман відчув, як його всього, ззовні й зсередини, сковує невимовний жах. Рептильний страх, що паралізував його і не дав жодній розбірливій думці дійти до свідомості. За секунду його приголомшений мозок констатував: до них нісся монструозний пес із розтуленою пащею, слинявою й мовчазною.
Флік устиг лише вийняти пістолет — і це також був інстинктивний жест. Ще один метр — і собака скочив на нього. Його, мовби Цербера, що вистрибнув із пекла, освітив спалах пострілу. Тварина, щонайменше п’ятдесят кілограмів, запущених зі швидкістю молота, врізалася в Ньємана, на обличчя йому бризнула цівка крові, а тоді він упав навзнак. Розпечена маса повалилася на нього, не даючи вдихнути.
Ньєман рефлекторно повернув голову, щоби виблювати, і побачив, що до нього біжить графиня. Тоді на тріскучу траву вилився паруючий кислотний гейзер. Пекучий фонтан із півня у вині, шпецле з мюнстером і всього того лайна, яке він з усмішкою проковтнув за кілька годин до того.
Лежачи під собакою, Ньєман відчував крайню відразу. Він був ніби туша на підлозі бойні, оббілований кусень м’яса під саваном із крові, шкури й шерсті. Повернувшись набік, він знайшов у собі сили підняти чорну масу й звільнитися. Тоді скорчився, стоячи навколішки, й обхопив голову руками.
— Усе гаразд?
Він плинув десь за кілька світлових років від цієї галявини, просоченої запахом смоли. Він був в Ельзасі, у своєму найгіршому спогаді, і відчував, як гострі ікла Реґлісса впиваються в його плоть. Йому знову захотілося виблювати…
— Усе гаразд?
Він підвів погляд і провів рукавом по обличчю. Перед ним із розгубленим виглядом стояла графиня. Якщо Ньєман колись і мав якісь несміливі бажання пережити пригоду з Лаурою фон Ґаєрсберґ, то тепер можна було вважати це питання остаточно закритим.
Він іще раз витер лице, ледве не здираючи собі шкіру.
— Що сталося?
Ньєман випростався із зусиллям і, досі сидячи на землі, відсунувся від нерухомого собаки. Він усе ще цілився в нього з пістолета, готовий вистрілити, якщо псина здригнеться. Але ні: він однією кулею зніс їй пів черепа, разом з мозком.
— Ви ж мені відповісте?
Нарешті він подивився на графиню.
— Це ваш собака?
Він не впізнав власного голосу. У горлі застряг клубок. Лаура простягнула йому руку, щоб допомогти встати, але він її проігнорував.
