Кривава осінь в місті Лева - Олександр Шевченко

— Молодець, — неуважно промовив Сокіл, не підводячи очей.

— А ти як? Тобто... як твоє розслідування?

— Як равлик. Слизьке і ледь повзе. Та нічого... впораюся.

— А не хочеш зі мною поділитися?

Олег нарешті звів погляд на неї і секунду неначе вагався, але потім заперечно хитнув головою:

— Для чого тобі ці подробиці? Діло досить криваве, та й...

— Я чула про Окозбирача, — відразу пішла козирем Ніна. Сокіл виглядав здивованим лише мить, тоді насупився й невдоволено пожував губами.

— Рада, так? От язиката Хвеська. Ну я їй...

— Вона лише обмовилася, що ти взявся розслідувати ці вбивства. А про самого маніяка я знаю з газет.

— У пресі, як завжди, лише верхівка айсберга, — не здавався Сокіл. — Від деталей справи мене самого нудить. І я не думаю...

— Нерви в мене міцніші, ніж можна подумати, — відказала Ніна, маючи на гадці матір. — А дві голови завжди краще, ніж одна. У мене досвід у розгадуванні загадок — не забувай, я перечитала всього комісара Бонця.

— Ну то з цього треба було й починати! — награно сплеснув руками Сокіл. — Забув, каюся! Звісно, після такого підґрунтя для тебе це буде задачкою на п’ять хвилин.

— Дарма іронізуєш, — образилася Ніна. — Можливо, я дійсно могла б стати тобі у пригоді — поза бухгалтерією, маю на увазі. І без ставки штатного детектива. Що ти втратиш, поділившись зі мною?

Олег розгублено почухав підборіддя.

— Вибач за сарказм, та я... Не думаю, що ти зможеш допомогти мені в цьому.

— А ти спробуй, — знизала плечиками Ніна.

Сокіл ще якусь мить оцінююче дивився на неї, замислено гримасуючи, і зрештою махнув рукою.

— Гаразд, ходи сюди, неслухняне дівчисько. І стільця прихопи.

Ніна задушила в собі бажання зробити кілька стрибків на місці, переможно ляскаючи в долоні, тому спокійно й неквапливо підкотила стільця до стола шефа. Олег поступливо посунувся, і вона сіла поруч, мимохідь вловивши тонку суміш запахів чоловічого одеколону, тютюну й кави і встигнувши насолодитися нею.

— Значиться, так, — почав Сокіл і розклав перед нею пасьянс з паперів. — Маємо три трупи — жінок з ознаками... гм... насильницької смерті. Різного віку, соціального статусу, віросповідання... та навіть колір волосся в кожної різний. Судячи з наявної інформації, вони також не були знайомі між собою. Хтось позбавив їх життя протягом нинішнього року, з різними часовими інтервалами між убивствами, ідентичним способом — спочатку кожну оглушили молотком, а після цього вирізали серце й очі. Ось і вимагається з’ясувати, хто це зробив, які цілі переслідував і за якими ознаками обирав жертв. Якщо все ж таки хочеш подивитися фото, вони отут, — він постукав пальцем по аркушах, перевернутих зображенням донизу.

Ніна обережно піднесла їх до очей і ахнула. Вона розуміла, що трупи виглядатимуть жахливо, але не думала, що настільки. Сокіл похмуро кивнув.

— Я попереджав.

— Ні... нічого. Я в нормі. Господи, яке чудовисько могло таке накоїти?

— Саме над цим я і б’юся. Треба дізнатися, що спільного було в усіх цих жінок. Принаймні, в очах убивці. Чому саме вони?

Ніна трохи подумала.

— Окрім того, що всі вони — жінки? Спільних знайомих точно не мали?

— Ні, наскільки я можу судити. Вони навіть перукарні різні відвідували. Хоча це, звичайно, не факт. Їх уже не спитаєш. Може, пані Ратушна Мирославу Стецюк у своїй крамниці бачила. Чи на машині підвозила — біс їх знає... Ось тільки... тоді в машині мав бути хтось третій. І то дивно, що йому аж настільки різні жінки запали в душу, чи що там є в тої тварюки. Ну геть зовсім різні.

— А ось тут сказано, — не вгавала Ніна, перевівши очі з жахливих фотографій на протокол огляду місця події, — що машину останньої жертви знайшли неподалік від тіла, і, за висновками експертів, саме там сталося вбивство. Невже ця... — Ніна знову зазирнула в папірець, — Сніжана Доброхот була аж настільки необачна, що посадила собі за спину цілком незнайому особу?

— Не хочеться казати таке про мертвих, однак свого часу покійна Сніжана була настільки необачною, що спала з цілком незнайомими чоловіками. Крім того, коло знайомств у кожної жертви досить вузьке — в силу різних причин, але це так. Пані Ратушна — заможня жінка, проте вела досить замкнений спосіб життя, її навіть вважали за це гоноровою, та чоловік казав, що то вона така за характером, — пояснив Олег. — Типовий інтраверт. Мирослава Стецюк за двома роботами світа білого не бачила, буквально виживала, їй часу бракувало навіть на сина. Сніжана Доброхот намагалася почати нове життя і покінчити зі старими зв’язками... Ні. Не знаю, звісно, стовідсотково, але малоймовірно, щоби вбивця знав їх усіх трьох. Міліція працює над версією знайомства, але я не хочу на ньому зациклюватись. Попрацюю і в інших напрямках.

— Ага, — Ніна багатозначно кивнула. Її чоло зібралося зморщечками напруження. — Що ж, у такому разі давай-но зосередимося на цілях убивці.

— Давай, — легко погодився Олег і несподівано лагідно глянув на Ніну — наче хутром погладив. Дівчина почервоніла і тут-таки наказала собі не відволікатися.

— Отже, це не вбивство лише заради задоволення.

— Чому ти цього певна?

— Бо... ну знаєш, я колись читала книжку про серійних убивць, і там було написано, що, в принципі, більшість маніяків убиває задля власної втіхи, але та ж таки більшість щиро вважає, що чистить світ від скверни або месіджі якісь відправляє — мовляв, почуй мене, світе, та схаменися, доки не пізно. А ще й такі серійники бувають, яких вбивство зовсім байдужими залишає або яким навіть зле від того робиться — від вбивства як фізичної дії, я маю на