Кривава осінь в місті Лева - Олександр Шевченко
— Тоді треба шукати в інших напрямках, окрім мотиву, — впевнено відказала Ніна. — От хоч би встановити знаряддя вбивства.
— Що це нам дасть?
— Перевіряєш, Олеже? Питання дуже просте — ниточку це нам дасть, ось що. І то не напевне, та все ж... тоненьку, маленьку ниточку у вигляді припущення, ким ця тварюка працює.
— А чому відразу працює? Що, як це хобі? Теслярство там, чи... ось, наприклад! — Сокіл крутнувся на місці, як дзиґа, і тицьнув пальцем у тумбу для оголошень, яка стояла на трамвайній зупинці, за квартал від Ніниного дому. На ній серед строкатої мозаїки афіш вирізнялася одна, незаймано-біла, з крупними червоними літерами, що сповіщали:
ТІЛЬКИ У ЛЬВОВІ! ПРОТЯГОМ МІСЯЦЯ! Галерея мистецького об’єднання «Дзиґа» презентує: Виставка робіт видатного італійського майстра Даріо Бави (різьба по дереву) Виставка працює щодня, крім понеділка, з 15 до 21 години. Вхід вільний
У правому верхньому кутку афіші було зображення дерев’яної скульптури — якогось великого птаха з розкинутими крилами. Світло ліхтаря, що блимав над тумбою, вигравало на ньому крихітними жовтими плямками. У нижньому лівому кутку афіші, під словами «Вхід вільний», красувався знімок когось худого, смаглявого і патлатого. Розгонистий підпис з купою кучериків під фото свідчив, що це був сам маестро. Він мав великі карі очі, немов з ікони, і лице аскета, але усміхався так широко, ніби був ченцем, що вперше в житті хильнув конопляної горілки, — Ніна давно зауважила, що так шкіритися вміють лише іноземці. І щиро позаздрила цьому невідомому їй Даріо.
— Чому б цьому моторошному дядькові не бути тим самим убивцею? — запитався Сокіл. — Основна професія — різьбяр, а хобі — шматувати жінок. Принаймні, ріжучого інструменту в нього має бути вдосталь. А подивишся на фото, так і остаточно повіриш, що цей товариш полюбляє на дозвіллі пустити кров.
— Ну, як ми знаємо, зовнішність часто буває оманливою, — мовила Ніна, багатозначно затримавши на Олегові погляд, — а взагалі-то... дійсно, чом би й ні? Інколи в житті бувають просто дивовижні збіги. Можливо, це якраз і є той самий маніяк.
— Ти що, серйозно? Та облиш — я ж пожартував!
— А я ні. Будь-яке припущення має право на життя.
— Ти, виявляється, справжня гуманістка — завжди бачиш в людині найкраще, — з веселим подивом зауважив Сокіл.
— Аж ніяк, — заперечила Ніна, не підтримавши цього жартівливого тону. — Особистостей, які бачать людство наскрізь і при цьому примудряються його любити, на цій Землі одиниці, і я до них не належу. Хоча досить добре відчуваю людей.
— Ну то клас! Можемо завтра навідатись на цю виставку, до пана Бави. Ти на нього тілько раз глянеш — і все проясниться.
— Все тобі смішки з попової кішки, Олеже. Але пропозиція хороша. Подивимось, що за роботи геніальний майстер нам презентував, — я таким цікавлюся. І заразом уявлю собі, що ти мене запросив на побачення. — Ніна підморгнула. — До речі, ми вже на місці. Дякую за компанію.
Вони й справді дісталися нарешті старого рудого будиночка, де жила Ніна. Споруда, що так і не зуміла стати домом. Хоч... не її вина.
— Будь ласка. Завжди радий, мала. — Сокіл зупинився, раптом взяв Нінину руку і поцілував. Дівчина аж підстрибнула — враження таке, що крізь її пальці пройшов струм дуже високої потужності. Раптом до болю закортіло так і завмерти тут, на милій вуличці, в передчутті ночі і ще чогось... тієї обіцянки, що читалася в очах Олега. Обіцянки дива?
На світі не лишилось більше див. А якщо і є, то всі вони лякають.
— Тоді до завтра, — неохоче промовила Ніна.
— Так, до зустрічі.
Вже майже тицьнувшись носом у під’їзд, Ніна таки не втрималась від короткого позирку через плече. Ну звісно, Сокіл не рухався з місця, чекаючи, доки вона зачинить за собою двері. Цікаво, цьому навчають в Оксфорді чи з цим треба народитися?
Їй раптом стало тепло і затишно.
* * *Мати ще, звісно, не спала — це було б надто добре, аби стати правдою бодай на один вечір. На цей вечір, у який Олену хотілося бачити ще менше, аніж зовсім. Зазвичай вона вкладалася рано, відразу по тому, як від пуза нагорлається псалмів з черговим «братом у вірі», але не сьогодні. Сьогодні мати стояла в коридорі, як боксер, що чекає початку поєдинку, і Ніна, помітивши її лише тоді, коли вузький простір передпокою залило жовте світло, скрикнула від несподіванки.
— Атож, кричи, плач! — миттю відреагувала люба ненька, проявившись із темряви і, як завжди, не утруднюючи себе привітанням. — Та що там плакати — тобі вовком вити пора! Чуєш, курвина донько?!
— Боже милий, що за самокритика. — Ніна спробувала оминути матір, однак те виписане нею коло так і не стало рятівним. — Дай пройти, чи як? Що ти тут стовбичиш?
— Я скажу тобі. Так, скажу. Я на тебе чекаю. Глянути хочу в писок твій безстидний! Де ти лазила аж досі?
— А, ти знов за рибу гроші. На роботі я була. Ясно тобі? На роботі!
— Брешеш! Не було тебе там! — карбуючи кожне слово, провіщала мати і продовжила швидко, немов у лихоманці: — Я тобі дзвоню-дзвоню, третій день, в книгарню твою вошиву, і що воно за лихо — ти
