Кривава осінь в місті Лева - Олександр Шевченко

Олег засміявся.

— Я теж тебе люблю. Віскі залишаю — ранком ти це оціниш. Зайду до тебе завтра. Чекай на мене. І не проводжай. Я сам знайду дорогу.

За мить двері грюкнули, і Сокіл розчинився десь у темряві, а Пасків зручніше вмостився в кріслі і спрямував усю свою дещо затуманену увагу на екран, де саме розпочався другий тайм футбольного матчу. Нарешті йому ніхто не заважав. Ніхто і ніщо. Навіть сумніви, чи вірно він вчинив, погодившись на співпрацю з детективом, його не мучили. Звичайно, так. Усе було правильно. І його, Сергія, згода на цю авантюру з присмаком тріумфу була обумовлена двома причинами. Першу він оголосив Олегу. Друга ж полягала у правилі, якого Пасків намагався дотримуватися усе життя, — якщо ти не можеш запобігти якомусь явищу, візьми його під контроль. Сокіл став саме таким явищем. Він і справді може накоїти багато лиха зі своїм стахановським ентузіазмом. Треба за ним пильно пантрувати, бо інакше все розслідування може піти псу під хвіст. А це неприпустимо.

Коли наступного дня рівно опівдні Ніна переступила поріг детективної агенції «Деррік», від хвилювання її навіть трохи нудило. Вона нічого не сказала матері про свою нову роботу і вмовила Галю також не виказувати її хоча б упродовж тижня — якщо люба ненька телефонуватиме і питатиме доньку, сказати, що та десь вийшла. Відпустили Ніну не без рипіння, особливо рипів головбух, що раптом прозрів щодо її цінності як фахівця, але врешті-решт усе владналося. І ось вона тут, у конторі, де невідомо, чи платитимуть вчасно, — хоча аванс, слід зізнатися, багато говорив за те, що так; із шефом, якого вона обрала виключно з візуально-фонетичних вражень, і колективом, про який узагалі нічого не знає. Що ж, то саме час познайомитись.

Судомно ковтнувши повітря, Ніна хвацько всміхнулася і штовхнула вхідні двері, під супровід дзенькання дзвоника десь угорі. За секунду, як пролунав цей звук, з офісу до неї вибігла гарненька рудоволоса жіночка років тридцяти п’яти в темно-зеленій блузі та сірій спідниці.

— Боже мій, як приємно вас бачити! — соковитим, ледь хрипкуватим голосом вигукнула руда. Ніна дещо розгубилася.

— Стривайте, я не клієнтка...

— Та я знаю. Ви — наша бухгалтерка. Точніше, наша рятівниця. Проходьте прямо в кабінет, сідайте, не встидайтеся. Я зараз зварю вам кави.

Така зустріч була несподіванкою. Ніна слухняно пройшла до офісу з монументальним письмовим столом, на якому стояв ноутбук, м’якими череватими фотелями для гостей і також досить зручним, але не таким шикарним офісним кріслом у кутку, на яке вона й примостилася. Цікаво, де буде її робоче місце? Здається, окрім коридорчика, уся агенція складалася лише з цієї єдиної великої кімнати з кількома столами.

За кілька хвилин секретарка впливла до кімнати з тацею, на якій парували дві чашки. Впіймала Нінин погляд, підморгнула.

— Я з вами вип’ю, якщо ви не проти. Бос у місті по справах, Бориса теж немає — гріх не розслабитися. А чого це ви, скажіть мені, в той куток забилися? Він мій. Це я покарана, — жіночка засміялася. — А ви у крісло сядьте, ось так. — Примовляючи це, секретарка поставила тацю на розкішний стіл шефа, а сама плюхнулася в крісло біля Ніни.

— Пригощайтеся. Кава гарна. З поверненням Олега... тобто шефа, хотіла я сказати, ми нарешті перестали пити ту розчинну гидоту.

— Вибачте, — до Ніни, хоч дещо із запізненням, дійшло, що вони не познайомилися, — а як вас звуть?

— Рада Петрик. А ви — Ніна, так?

— Ніна Малишко. І давай на «ти».

— Залюбки. Сама не люблю отих китайських церемоній. Я тільки до шефа звертаюся по батькові — удаю, що то від великої поваги, а він робить вигляд, що вірить у це. — Рада засміялася. Ніна теж — усі її хвилювання вже випарувалися без сліду. Вона взяла в руки філіжанку з кавою, ковтнула.

— По-талліннськи? — здивувалася вголос. — З молочним лікером?.. Як ти здогадалася?

— А це не я. — Рада й собі з насолодою відпила. — Це Олег Миколайович, ще й на світ не займалося, зволили пляшку лікеру сюди притягнути і мене детально проінструктувати, щоби, не приведи боже, не пробувала тебе чаєм напоїти.

Ніна знітилася.

— Ой, ну навіщо він... для чого ці реверанси?

— Бо ти йому сподобалась, ось для чого, — відверто сказала Рада і, знизавши плечима, додала: — У нього багато вад, але чеснот більше. І якщо хтось йому до серця припав, він ту людину на руках носитиме. Так що не дивуйся.

Не знаючи, що на це відповісти, Ніна якусь мить мовчала.

— А робота моя де? — нарешті мовила вона, вирішив ши перевести розмову в ділове русло. — Ну, папери там, звіти... може, я б щось встигла переглянути, доки Олег... Миколайович повернеться?

— Тобі що, пече? — неабияк здивувалась Рада цьому ентузіазму. — Я в ті папери й тоді не лазила, а зараз тим більше не хочу. Ними Борис займався, шефів помічник. Щось таке там накрутив... уже година чи й дві тобі ролі не зіграють. А коли повернеться Олег Миколайович, він і сам не знає, тому розслабся і відпочивай. Як бос прийде, то сам тобі документи покаже.

— Давно тут працюєш, Радо?

Секретарка наморщила лоба.

— Дай подумати. Стільки не живуть... Сім років.

— Це стільки існує агенція?

— Так, але «існує» — надто голосно сказано. Животіємо помаленьку. Принаймні, досі так було.