Маска - Володимир Лис
Тим часом Рибалко розповів, що графиня поскаржилася князю-землякові на бандита, котрий захопив у полон її чоловіка. Князь доповів про напад на бал у князя Любославського і полон графа Войцицького самому імператору. Розгніваний цар (адже зазіхали на честь одного з його підлеглих) викликав до себе князя Куракіна, а вже той — Рибалка. Надійшла вказівка зробити все можливе, аби спіймати злочинця. Саме спіймати, а не просто знищити.
— Ти, звісно, розумієш, наскільки непросто буде це зробити, — сказав Антон Федорович.
Ще б пак, Слєпньову та не розуміти. Він згадав, як зухвало, мов із пекла, то тут, то там з’являвся цей уматерілий розбійник. Він нападав завжди несподівано, викрадав найдорожче — коштовності, сімейні реліквії, картини відомих у Європі художників, безжалісно знищував усіх, хто ставав у нього на шляху. Час від часу він кудись зникав, немов розчинявся у повітрі, щоб виникнути в найнесподіванішому місці. Тоді вони справді вважали, що людина в яскравій помаранчевій масці своїми зухвалими пограбуваннями ще більше дестабілізує обстановку, розхитуючи Польську державу. Ніхто й гадки не мав, що ось так повернеться справа.
Виклавши все, що знав про візит до Петербурга графині Ядвіги Войцицької і наслідки її приїзду, Рибалко сказав, що, позаяк сам він заклопотаний іншими державної ваги справами, то цю, безумовно, небезпечну, але й відповідальну справу доручає йому, поручику Василеві Слєпньову. Побачивши, як скис співрозмовник, він багатозначно додав, що князь Куракін (а ти, братику, знаєш, що його світлість слів на вітер не кидає) у разі вдалого завершення операції обіцяв клопотатися перед государем про нагородження Слєпньова орденом, а також чималою грошовою винагородою та присвоєння йому звання капітана.
— А тобі, братику, час подумати про власний маєток, якщо вже той, подарований, проциндрив, — сказав Рибалко. — І женитися тобі, братику, час, а таки час, п’ятий десяток побіг уже. Так що личить виявити старання. А поки що накивай п’ятами додому, щоб завтра був тверезий, як скельце на сонечку. А я вже сам з’їжджу до графині та попрошу перенести зустріч на завтра…
Слєпньов підвівся слідом за господарем і слухняно поплентався до виходу. Холод, що жалив йому спину, не відступав, навпаки, дедалі міцнішав. На вулиці йому здалося, що ще дужче посилився холодний північний вітер, який гнав над столицею імперії важкі свинцеві хмари.
3
Зустріч Рибалка і Слєпньова з графинею Ядвігою Войцицькою відбулася наступного дня опівдні, у заміській резиденції князя Адама Чорторийського, який прихистив сусідку і далеку родичку по чоловікові. Коли вона увійшла, Слєпньова вразила її печальна краса, глибина її великих сірих очей, які притягували до себе і здавалися безбережними озерами тихої осінньої пори. Його вразила таємнича, непояснима сила, що її випромінювала така тендітна на вигляд жіноча фігура. «За таку жінку варто ризикувати, — подумав Слєпньов, мимоволі милуючись витонченими, ледь загостреними рисами блідого обличчя графині. — Шкода, що вона не рівня мені і ніколи не буде рівнею, дідько б узяв цих польських аристократів з їхнім гонором».
Рибалко наперед вибачився за можливу скрупульозність розпитів. Нехай їхня графська ясновельможність не переймається, якщо якісь запитання видадуться дивними. Але їм треба знати якомога більше, аби спіймати або знищити злочинця.
— Я розумію, — сказала графиня. — До ваших послуг.
Вони зручно розмістилися у м’яких фотелях. Перша бесіда тривала близько п’яти годин. Вони розпитували і розпитували.
Потім ще двічі зустрічалися по кілька годин. Познайомився Слєпньов і з маленькою Ядзею. Дівчинка дивилася серйозно, на кілька запитань відповіла на диво по-дорослому. По кілька годин вони говорили з Пелагеєю і двома графськими гайдуками, які минулої осені охороняли графський палац.
їх справді цікавило геть усе. Як поводилися бандити на тому балу — весь час впевнено чи все-таки було в їхній поведінці щось таке особливе. Щось таке, за що можна зачепитися. Ні, нічого такого графиня не спостерегла. Всі стояли заціпенівши, а бандити, навпаки, орудували нахабно і зухвало. Невеличка затримка сталася лише тоді, коли її чоловік зірвав маску з їхнього ватажка. Але тоді злочинець у помаранчевій масці стояв спиною до зали. Потім вони вийшли і немов розчинилися у повітрі. До тої зустрічі, до нападу на дорозі, жодних ознак їхньої присутности не було.
І все-таки наприкінці першої ж бесіди у Слєпньова з’явилася малесенька, але зачіпка.
— Розумієте, пане поручику, — сказала графиня трохи збентежено. — Якось раз, коли я розмовляла з чоловіком, мені здалося…
Слєпньову довелося витримати довгу-довгу паузу. Якесь шосте відчуття підказало йому, що підганяти не варто, що запитання може злякати якусь думку співрозмовниці, яка, видно, давно непокоїла її. І він не помилився. Нарешті озвавшись, графиня повідомила — якось, одного разу, їй здалося, що її чоловік знає людину в помаранчевій масці або десь її, зрештою, вже зустрічав.
— Тоді чому він не сказав вам про це? — спитав Слєпньов. — Він вам не довіряв?
— Ні. Але, пане поручику… Я сама не розумію, чому ця думка раніше не прийшла мені до голови, — графиня Войцицька ще дужче збентежилась. — Він якось так дивно сказав: «Я б тобі довірив страшну таємницю, якби не боявся помилитися».
— А чи не хотів він сказати, що тим розбійником був хтось із гостей князя Любославського? — ризикнув висловити здогад Слєпньов.
— Що ви, пане поручик, там усі були достойні люди, — вона вимовила це з непідробним жахом.
Але з виразу її обличчя Слєпньов зрозумів — саме так подумала і графиня. Зрозумів він і таке — граф, не маючи доказів, не наважився на скандал у маєтку князя. Адже якщо він впізнав когось із високопоставлених гостей, то, назвавши його ім’я, ризикував видатися не лише обмовником, який кидає ганебну тінь на уродзоного шляхтича, але й несповна розуму. О, Слєпньов добре
