Маска - Володимир Лис

з південної Волині, яка перебувала тоді у складі королівської Польщі. Він належав до одного з тих нечисленних українських шляхетських родів, який уперто тримався православної віри. За що не раз піддавався гонінням із боку властей і сусідів — ревних католиків. Один із таких сусідів, які здавна ворогували з Рибалками, шляхтич Мачинський, у 60-ті роки XVIII століття вступив до так званої Барської конфедерації, яка об’єднувала непокірних шляхтичів, котрі вимагали більших вольностей для себе і ненавиділи «бидло». Саме діяльність барських конфедератів, їхній розгнузданий терор, призвели до знаменитої Коліївщини. Та ще до повстання конфедерати в числі інших спалили й садибу Антона Рибалка. У вогні загинули його дружина і сестра, яка приїхала якраз на гостини. Антон, який дивом врятувався разом із сином і дочкою, поклявся помститися і спрямував свій погляд на Росію. Він прибув до Петербурга і добився прийому у князя Потьомкіна, почав доводити, що не лише Правобережну Україну, а й усю Польщу необхідно приєднати до імперії. Інтереси втікача з Речі Посполитої цілком збіглися з інтересами уряду Катерини II, яка до того часу провела разом із Пруссією й Австрією перший поділ Польщі. Ось чому Рибалко потрапив у поле зору тоді ще молодого князя Івана Куракіна, якому цариця і доручила вести таємну підготовку до наступних поділів Речі Посполитої.

Антона Рибалка зараховують на службу у таємний куракінський відділ, або, як на тоді, — приказ, і він повертається до Польщі. Точніше, на ті українські землі, які ще були під польською владою. Там він невтомно агітує проти слабкої королівської влади Станіслава Понятовського і вербує собі прихильників. Йому потрібні були помічники, і під час одного з наїздів у Петербург він познайомився з Василем Слєпньовим. У доволі авантюрному землякові він відчув не лише споріднену душу, а й досить здібного підлеглого і забрав його у Польщу. Там Василя спершу видають за родича Рибалка, а потім він непомітно розчиняється у численних містечках Волині і Поділля, вигулькуючи то дрібним шляхтичем Слєпньовським, то купцем із Білорусі. В нього несподівано виявляються здібності до мов. Він швидко знаходить спільну мову і з польським шляхтичем, якого образив сильніший сусід, і з євреєм-корчмарем, до якого сходилися всі міські новини. До того ж у його кишені завжди знаходилося з десяток-два злотих, або й старі золоті дукати спокусливо бряжчали.

Значною мірою саме завдяки Рибалку і Слєпньову (і таким, як вони) 1791 року була створена інша конфедерація — Тарговицька, члени якої орієнтувалися на Росію і навіть офіційно звернулися до імператриці Катерини з проханням про втручання у польські справи. Відомо, що й маніфест конфедерації писався не десь, а в Санкт-Петербурзі.

То було торжество справи, за яку так завзято боровся Антон Рибалко. Чи варто дивуватися, що він отримав російський орден і доволі чималий маєток на приєднаних землях. Не обійшли увагою і його підлеглого. Василь Слєпньов отримав чин поручика, йому пожалували невелике сільце у Білорусії. Правда, господаря з нього не вийшло. Незабаром він продав і свою невелику садибу разом із кріпаками, бо корчми у «північній Пальмірі» стриміли на кожному кроці, а душа Василева була широкою. Так із ним лишився тільки вірний і дуже необхідний йому Петрусь.

А проте незабаром про Слєпньова знову згадали. Куракінські хлопці потрібні були новому імператору Павлу, і Слєпньову довелося рушати у далекий італійський похід та випробувати на своїй шкірі перехід через Альпи, де він і ще кілька «рибалківців» спостерігали за поведінкою сіятельного князя Римницького і графа Задунайського-Суворова та його офіцерів, які цілком могли заразитися ідеями французької революції.

Повернувшись із походу, Василь Слєпньов пересвідчився, що його начальник здобув ще більшу вагу при дворі. Незабаром обидва вони взяли участь у змові проти імператора Павла, а після того, як на престол сів його молодший син Олександр, Василь Слєпньов міг кілька місяців благополучно пропивати премію, отриману, звичайно, не за те, що задушили царську особу, а за «подобающеє усердіє».

2

Отже, того не дуже щасливого ранку Василь Слєпньов, оббризкавши себе холодною водичкою та задовольнившись чималенькою порцією розсолу, поїхав до Рибалка, бо знав, що той задля розваги посилати по нього не стане, та й чекати на підлеглих не любив. Рибалко зустрів його у своїй міській квартирі, у будинку на одній із вулиць, що виходили до Невського проспекту. На відміну від доволі зім’ятого Слєпньова, виглядав він свіжим і осяйним і чимось нагадував мисливця, який вистежував дичину.

«Либонь, нове дільце світить», — подумав Слєпньов, побачивши свого безпосереднього начальника.

— А ти, братику, бачу, вчора добряче нализався, — вилив на нього цеберку холодної води Рибалко. — До ранку, мабуть, пиячили?

— Майже, Антоне Федоричу, — зізнався Слєпньов, бо знав, що обдурювати Рибалка небезпечно так само, як і спізнюватися на зустріч із ним.

— Так, так, звичайно, графині тебе в такому вигляді не покажеш, — констатував Рибалко.

Він подзвонив і звелів слузі принести стопарчик горілки.

— Це я тому такий щедрий, що краще ти в мене тут похмелишся, ніж потрапиш знову в трактир до своїх п’яничок, — пояснив Слєпньову, здивованому такою несподіваною щедрістю.

Коли ж Василь Петрович узяв із рук слуги чарку і задоволено крякнув, відчуваючи, як тіло оживає під дією такої необхідної йому рятівниці, Рибалко й запитав його про те, задля чого, як виявилося, викликав.

— Ти, звісно, чув про людину в помаранчевій масці?

— Це той, котрий… грабував польських вельмож? — наморщивши лоба, згадав Василь Петрович.

— Той самий, — підтвердив Рибалко. — Пам’ятаєш, ти ще його нашим союзником називав…

«Припустимо, називали його нашим спільником-помічником ви-с, Антоне Федоричу, а не я», — подумав Слєпньов, а вголос сказав тільки:

— Він нібито під час бунту Костюшка кудись згинув…

— Згинув, а тепер знову об’явився, — сказав Рибалко. — І тепер це не просто бандит, а найлютіший ворог Російської імперії, який зазіхає на життя її знатних підданих.

Спиною Слєпньова пробіг неприємний холодок. Він навіть дозволив собі поморщитись. Наступні слова Рибалка потвердили його найгірші сподівання.

Рибалко показав підлеглому на одне з м’яких крісел у вітальні, сам зручно вмостився поруч. Витримавши невеличку паузу, він розповів, що в Петербург прибула така собі графиня Войцицька. Вельможна особа добилася прийому у наближеного до государя-імператора князя Адама Чорторийського.

— Сподіваюся, ти знаєш, яку вагу зараз має при дворі цей польський князь?

— Ще б пак не знати, — пробурмотів Слєпньов.

Справді, ім’я князя Чорторийського, якого називали навіть другою особою в державі, було тоді у російській столиці у всіх на устах, надто ж у вищому світі. Ходили чутки, що він разом із трьома іншими вельможами, яких називали «молодими друзями імператора», —