Вбивство у Східному Експресі - Агата Крісті

— Так, я це зробив під час вечері.

— О котрій годині все це було?

— Не можу точно сказати. Не пізніше другої години.

— А що було далі?

— Після того я сидів на своєму місці до ранку.

— Ви не відходили у афінський вагон?

— Ні, мсьє.

— Можливо, ви задрімали?

— Не думаю. Через те, що ми потрапили в замет, я не міг заснути, як це бувало раніше.

— Чи бачили ви, щоб інші пасажири ходили по коридору?

— Одна з дам йшла до туалет в іншому кінці коридору, — відповів він рефлекторно.

— Яка дама?

— Не знаю, мсьє. Це було дуже далеко, і вона йшла до мене спиною. Вона була в багряному кімоно з драконами.

Пуаро кивнув. «А що було далі?»

— Нічого, до самого ранку.

— Ви впевнені?

— А, вибачте, ви виглянули зі свого купе на мить.

— Чудово, друже, — промовив Пуаро. — Я захоплений вашою точністю до деталей. До речі, я прокинувся від звуку, наче щось важке впало поблизу моїх дверей. Ви не знаєте, що б це могло бути?

— Нічого не було, — здивовано відповів провідник. — Нічого, я впевнений у цьому.

— Тоді, напевно, мені наснився кошмар, — філософськи зауважив Пуаро.

— Можливо, — підмітив мсьє Бук, — щось трапилося в наступному купе?

Пуаро нічого не відповів. Він продовжував допит провідника.

— Давайте поглянемо на цю ситуацію під іншим кутом. Допустимо, убивця проникнув у потяг минулої ночі. Чи не міг зникнути після вчинення злочину, як гадаєте?

П’єр Мішель похитав головою.

— Це виключено, лише якби він десь сховався у поїзді.

— Облиште цю думку, — сказав мсьє Бук. — Ми обшукали увесь поїзд.

— Крім того, — продовжив Мішель, — ніхто не міг покинути вагон, щоб я його не помітив.

— Яка була остання зупинка?

— Вінковці.

— О котрій годині це було?

— Ми мали вирушити за розкладом об 11:58, але через погоду ми запізнювалися на двадцять хвилин.

— Чи міг хтось зайти у вагон з іншої частини потяга?

— Ні, мсьє. Після вечері двері між звичайними вагонами та спальними були зачинені.

— Ви особисто спускалися з потяга у Вінковцях?

— Так, мсьє, я вийшов на платформу, як зазвичай, і стояв при вході. Інші провідники стояли так само.

— А що з передніми дверима — тими, що поблизу вагона-ресторану?

— Вони завжди зачинені зсередини.

— Вони зараз не зачинені.

П’єр Мішель був ошелешений. «Можливо, хтось із пасажирів відчинив їх, щоб поглянути на сніг».

— Можливо, — відповів Пуаро.

Він задумливо постукував пальцями по столу хвилину чи дві, а потім сказав:

— Мсьє не звинувачує мене в цьому?

Пуаро посміхнувся.

— У вас була прекрасна можливість, друже, — відповів він. — А, ще одне! Забув запитати. Ви сказали, що коли стукали в купе містера Ретчетта, пролунав інший дзвінок. Я теж його чув. Хто це кликав вас?

— Це була княгиня Драгомирова. Вона просила покликати її покоївку.

— І ви це зробили?

— Так, мсьє.

Пуаро уважно розглядав план вагону. Потім, піднявши голову, сказав:

— Це все. На даний час.

— Дякую, мсьє.

Провідник встав з-за стільця. Він поглянув на мсьє Бука.

— Не засмучуйтеся, — люб’язно сказав останній. У ваших діях не було жодної необачності.

Задоволений, П’єр Мішель покинув вагон.

2

Свідчення секретаря

Хвилину чи дві Пуаро перебував у роздумах.

— Я думаю, — нарешті сказав він, — було б добре далі поспілкуватися з містером Мак-Квінном, зважаючи на те, що ми знаємо тепер.

Молодий американець негайно прибув.

— Отже, — розпочав він. — Як рухається справа?

— Не так вже й погано. Після нашої останньої розмови ми дещо дізналися — особу містера Ретчетта.

Гектор Мак-Квінн виглядав дуже зацікавленим. «І хто ж це?» — запитав він.

— Ретчетт, як ви й підозрювали — це лише прізвисько. Людина, що його використовувала — Касетті, відомий викраденням маленьких дітей, серед яких — ДейзіАрмстронг.

Вираз обличчя молодика різко змінився. Здивування різко перейшло в похмурість і зневагу. «Клятий мерзотник!» — вигукнув він.

— Ви здогадувалися про це, містере Мак-Квінн?

— Аж ніяк, — відповів він. — Якби знав, то відтяв би собі правицю перед тим, як стати його секретарем!

— Ви так болісно на це реагуєте?

— У мене є для цього всі підстави. Мій батько був прокурором, який вів дану справу, містере Пуаро. Я бачив місіс Армстронг лише один раз — вона була чарівною жінкою. Приємна і з розбитим серцем. — Він спохмурнів. — Ця людина — Ретчетт або Касетті — отримала своє. Я радий його смерті. Такі люди не повинні жити.

— Ви так кажете через почуття, що вас переповнюють, а чи зробили б ви це самі, якби знали, хто це?

— Так, зробив. І… — він зупинився, і продовжив винним голосом, — виглядає, ніби я свідчу проти самого себе.

— Я підозрював би вас більше, містере Мак-Квінн, якби ви показували неймовірний смуток через кончину вашого працедавця.

— Не думаю, що цим я себе віддаляю від електричного стільця, — насуплено відповів Мак-Квінн. — І, якщо я здамся вам занадто допитливим, як ви про це дізналися? Ідентифікували Касетті я маю на увазі.

— За шматком листа в його купе.

— Але, безумовно, це було досить необережно з його боку.

— Це залежить від того, — відповів Пуаро, — як на це поглянути.

Молодик виглядав, наче не зрозумів цієї фрази. Він дивився на Пуаро, сподіваючись зрозуміти його слова.

— Моє завдання, — продовжив Пуаро, — дізнатися про пересування всіх пасажирів вагону. Нічого незвичайного. Звичайна марудна праця.

— Зрозуміло. Тоді дозвольте мені «відбілити» моє ім’я.

— Спершу я маю запитати у вас номер вашого купе, — посміхаючись, запитав він, — після того, як ми з вами одну ніч були в одному купе. Це були місця другого класу з номерами 6 та 7, після чого я перейшов у своє теперішнє купе, а ви залишилися самі.

— Правильно.

— А зараз, містере Мак-Квінн, я хочу, щоб ви мені розповіли про всі свої дії минулої ночі, після того, як ви покинули вагон-ресторан.

— Це просто. Спершу я повернувся в своє купе, трішки почитав, вийшов на платформу у Белграді. Там було дуже холодно,