Останнє полювання - Жан-Крістоф Гранже
Ньєман удав, що не зрозумів:
— Тобто?
Удо осушив свій келих, а тоді щедро налив усім.
— Ви думаєте, що ми допустимо, аби напад на нашу родину зійшов тій паскуді з рук?
— У мене таке враження, що вас трохи занесло, Удо. Уже чимало століть правосуддям займаються суди. Особиста вендета карається законом.
Удо гиготнув. Він кидав крізь чорні пасма, що спадали йому на очі, погляд, який мав би здаватися пронизливим, але свідчив лише про одне: поріг неадекватності в цього чувачка давно позаду.
— Час плине, але земля залишається на місці, — промовив він так, ніби щойно виголосив афоризм століття. — Тут ми у себе вдома. Полюємо на тварин, можемо полювати й на людей…
Лаура поклала руку братові на плече.
— Удо жартує, майоре. Ніхто тут не вважає себе вищим від закону. Візьміть-но ще півня. Він запечений у вашому вині. Тобто у французькому.
Ньєман повільно кивнув. Вечеря була смачнюча. Соковиті ковбаски, тушкований півень, на гарнір — шпецле[27] під соусом із мюнстера[28]. Взагалі-то не дуже легка їжа. А проте наїдки танули в роті, ніби хмаринки, оточені червонуватим світінням і солодкуватим димком.
Флік послухався — жодних офіціантів, усі свої. Він хотів показати, що насолоджується вечерею, можливо, щоб перепросити за свою сусідку, Івану, яка ні разу й не торкнулася тарілки.
Міс Веганка вивела розмову з глухого кута, змінивши тему.
— Я тут дечого не розумію, — мовила вона, хутко закинувши до рота шматочок житнього хліба (поїсти їй все-таки треба було). — Заради полювання з собаками ви змушені перетинати кордон…
— І що? — з усмішкою запитав Макс, набагато спокійніший за свого брата.
— Чому ви не практикуєте шлеп’яґд?
Ньєман здивовано глянув на неї: де вона відкопала таке слівце?
— Це альтернатива, яку пропонує нам ландтаґ[29], — пояснила Лаура. — Полювання на приманку, просочену запахом тварин, замість живої здобичі…
Удо розреготався. Макс удовольнився тим, що втупив в Івану свої схожі на печери очі.
— То спробуйте кохатися з надувною лялькою, — сказав він стишеним тоном. — Ось що пропонують нам ці телепні з ландтаґу.
— Я гадав, що ви маєте там свій голос, — утрутився Ньєман.
— Звичайно, але плебс завжди в більшості. Це навіть одна з його ключових ознак.
Флік машинально кивнув. Макс був небезпечнішим за свого брата, таким же тупим, але стриманим і тверезим.
Раптом Удо підняв свій келих у напрямку каміна, від якого ширився, кружляючи в повітрі, різкий жар.
— Полювання — це кров!
Обидва кузени загиготіли. Їхні обличчя, розігріті вином і свічками, здавалися загримованими, їх вираз — перебільшеним, ніби на гротескних середньовічних картинах. А головне, вони, схоже, забули про смерть Юрґена — або ж ця загибель якраз і спричинилася до такого язичницького бенкету з вином і кров’ю.
— Саме це вас і збуджує? — запитала Івана.
Удо розвалився у своєму кріслі, спершись ліктями на ручки та опустивши підборіддя між ключиць, така собі поза п’янички, який от-от виблює.
— Я не заглиблюватимуся в цю тему з вами, мамзель Недоторка, але ви маєте дещо зрозуміти: у жилах тварини і мисливця тече одна й та сама кров. Гаряча кров, або…
— Чорна кров, — перервав його Ньєман, — так, я про це чув.
У мисливському світі часто можна було почути про це темне табу, що стосувалося чистісінького дикунства, яке змушувало вас вистежувати здобич, натискати на гачок і йти на ризик загинути й самому…
— У моїй роботі, — додав він, — це називають «злочинний потяг».
Лаура, яка, здавалося, перестала боятися суперечки, докинула:
— Але фліки, зрештою, також мисливці, хіба ні?
Ньєман неспішно розсмакував ковток тролінґеру — він випив якраз достатньо, щоб почуватися комфортно, але й не втрачати голови.
— Між полюванням, яким ви так пишаєтесь, і тим, яким ми займаємося щодня, є одна велика відмінність. Ми боремося з убивцями на рівних. А інколи це й нерівна боротьба. Часто ми опиняємося на місці здобичі.
— Але ви виживаєте, — відповіла Лаура. — Моєму братові так не пощастило.
Усі змінилися на обличчі, ніби пригадавши трагічні обставини, що зібрали їх за цим столом. Понад хвилину тишу заповнювало лише потріскування полум’я та шипіння свічок.
Ньєман вирішив, що прийшов час дізнатися про алібі цих двох недоумків.
Замість відповіді він отримав лише те саме гиготіння й перемигування між братиками.
— Що тут смішного? — запитав флік.
Макс випростався в кріслі й похитав своєю схожою на розфарбовану кеглю головою.
— Скажімо так, ми трохи порушили правила вікенду.
— Тобто?
— Замість того, щоб лягти раніше, як вимагає традиція, ми запросили до своїх спалень юних осіб.
Ньєман чув про це алібі, тепер він пригадав.
— У вас є їхні контакти? — запитав він.
— Так. Можу також повідомити вам їхній тариф.
Ньєман підвів погляд і помітив підвішений на стіні герб Ґаєрсберґів: два схрещені оленячі роги на золотому тлі. І все заради цього, подумав він. Століття воєн, політичних баталій, соціальної боротьби, ревного захисту привілеїв — усе заради двох клоунів, які викликають шльондр перед тим, як піти в ліс завалити оленя. Дарвінівська еволюція приносить чимало розчарувань.
Графиня кудись зникла. Не встиг він це помітити, як вона вже повернулася, несучи обома руками великий порцеляновий таріль із ґжельським розписом у вигляді ніжних блакитних квіток.
Ньємана зворушило, як ця жінка з буйною гривою, затиснута в сукні, ніби ніж у піхвах, ставить на стіл бабусин таріль, тримаючи його руками в кухонних рукавичках. У цій суперечності він побачив прірву людяності, через що на очах у нього забриніли сльози.
— Домашній штрудель! — оголосила вона, поки Макс наливав усім вина.
Якщо це були поминки, виглядали вони дуже дивно… Ньєману здавалося, ніби він плаває в казані з чимось смачним: його охопила надзвичайна ейфорія, звідусіль віяло жаром, і він почувався дуже близьким до графині…
Але цієї миті Удо клюнув носом, а Макс не встиг його спіймати. Прекрасний спадкоємець упав прямо в свою тарілку, і до його шевелюри поета домішалися шпецле та соус із мюнстера.
Макс і Лаура силувано розсміялися, але видовище було жалюгідне. Тоді Ньєман побачив, що графиня кинула поглядом на Івану, яка не сміялася, а споглядала цього бідного дурника з виразом глибокої зневаги.
Обличчя Лаури змінилося: риси напружилися, в очах з’явилася відраза. Якоїсь миті флік помітив у цьому
