Останнє полювання - Жан-Крістоф Гранже

Великий бос мав рабську душу.

Хай що про це думає Ньєман, Юрґен загравав із небезпекою і міг дуже просто натрапити на «домінатора» з розвиненою уявою. Але алібі всіх любителів таких розваг перевірили. Можна було закрити цю справу і повернутися до «ванільного світу», як казали прихильники садо-мазо про звичайний секс.

Остання папка, багатюща добірка цитат із преси стосовно самого вбивства — сотні статей, блогів, твітів, німецькою, французькою, англійською… — була найменш цікава. В авторів цих потоків слів, гіпотез, теорій була лише одна спільна риса: вони нічого не знали і патякали дурниці.

Задзвонив її мобільний. Це був не виклик, а будильник. Вона поставила його на 20 : 45, щоб устигнути натягнути зім’яту сукню і вкрити обличчя шаром макіяжу. Івана заскочила до ванної, зробила все можливе, щоб гідно витримати конкуренцію з графинею, а тоді повернулася до кімнати вимкнути ноутбук і поскладати світлини та папери.

Поки що, подумала вона, розслідування перебуває на стадії класичного «Cluedo»[23]: мисливський будинок, високоповажні гості, ні мобільних, ні автівок (іще одна особливість цього полювання: всі паркуються на в’їзді до володінь Ґаєрсберґів, тобто більш ніж за десять кілометрів до зони полювання), і серед цього бомонду, можливо, — убивця.

Ну ж бо, дівчинко, сказала Івана сама собі, пригладжуючи сукню долонями, тільки не дай себе вразити. Вона відчинила двері, намагаючись не думати про те, що вечерятиме з трьома спадкоємцями одного з найбільших статків у Європі.

12

Ньєман легко міг би уявити себе в старому телесеріалі.

Після неоднозначного прийому графині та незрозумілого запрошення на ночівлю тепер вони сиділи біля каміна й пили аперитив, ніби в якомусь романі Аґати Крісті.

У келихах пінилося шампанське, і Ньєман з Іваною, більш-менш ошатні, сиділи прямі, як свічки. Івана вдягла зібгану сукню, що могла зійти за вечірнє вбрання. Принаймні на її колготках не було дірок, що вже непогано. Ньєман же обрав піджак і краватку, однак не відмовився від свого 45-го в кобурі. Його одяг виглядав набагато доречніше, ніж Іванина сукня, але в нього була пом’ята пика — він скористався цими двома вільними годинами і подрімав. От і маєш: Ньєман, грізний начальник із карного розшуку, жорсткий і непередбачуваний, став старим п’ятдесятивосьмирічним фліком, який засинає за будь-якої нагоди і ледве може нахилитися, щоб зав’язати шнурки.

Тепер він, душачись у піджаку та краватці й тримаючи свій келих у долоні, ніби живу пташечку, верз усілякі банальності на кшталт:

— Ви чудово говорите французькою. Де ви цього навчилися?

— Ви мали б прочитати мою біографію, майоре, — відповіла графиня. — Я навчалася, зокрема, в Сорбонні, у Парижі.

— Я радше уявляв вас у якійсь видатній вищій школі[24].

— На мій погляд, Сорбонна — це найвидатніша школа з усіх. Я вивчала там філософію і французьку літературу.

Він кивнув, відчуваючи, як комірець сорочки дряпає йому горло.

— Я мав на увазі… вищу школу комерції.

— Торгівлі не вчаться, — сказала вона з посмішкою, гострішою за його «їжачка». — У всіх Ґаєрсберґів це в крові, від природи.

— Ви вже повернулися до роботи?

— Я й не припиняла працювати.

Щодо зовнішнього вигляду графиня всіх могла покласти на лопатки. Чорна сукня, що облягала її фігуру, ніби комбінезон зентай, відкривала сяйливо-білу спину і плечі, поцятковані родимками.

Ньєману захотілося підняти келих за знать та її вміння замилювати око. У Лаури фон Ґаєрсберґ щойно вбили брата, а вона могла грати роль хазяйки, вдягаючись, як Малефісента, і тримаючи рівновагу на дванадцятисантиметрових підборах.

Він пошукав поглядом Івану, яка відійшла від товариства і розглядала меблі в кімнаті, щоб чимось себе зайняти. Вона нагадувала податкову інспекторку, що оцінює майно багатої платниці.

— Кляйнерт повідомив вам новину? — кинула Лаура веселим тоном. — Вбивцю мого брата затримали.

— Хто вам сказав?

— «Жоден листок не впаде тут без мого відома».

— Вас не бентежить, що ця цитата належить Піночету?

— Це щоб відповідати вашим уявленням.

— Яким уявленням?

— Ви, мабуть, вважаєте, що всі багачі — покидьки, а всі німці — фашики. Ось чому ви не можете опиратися моїм чарам.

Ньєман розреготався, цілком щиро.

— Ви вірите в те, що це Томас Краусс?

— Анітрохи. Це старий ворог нашої родини, але я не можу уявити, щоб він когось убив.

— А проте він зізнався.

— Зізнання нічого не значать.

— Так і є. Але навіщо йому брати провину на себе?

— Заради провокації, зі схильності до мучеництва. Краусс має лише одну причину жити: ненависть до мисливців. На жаль, він так нічого і не зрозумів.

Ньєман мимоволі опустив погляд на плечі графині: чистота і блиск її шкіри були майже неприйнятні. Вона навіювала суперечливі відчуття, щось між мармуром і пергаментом, міцністю і прозорістю.

Він підвів очі, щоб звільнитися від цього зачарування, але натрапив на сітку синюватих вен, що ледь помітно вимальовувалися під її ключицями — вони плинули (він сердився на себе за такі стереотипні порівняння), ніби водорості під замерзлою поверхнею річки.

— У якому сенсі він нічого не зрозумів? — перепитав Ньєман, намагаючись зосередитись.

— Він думає, що захищає природу, але природу захищає мисливство, яке регулює популяцію тварин. Природа живиться від смерті. Це сліпа машина, де немає місця сентиментам.

Ньєман напам’ять знав ці аргументи.

— Погоджуюся, але є й інші способи.

Графиня по-дружньому підморгнула йому.

— Як у коханні.

Він не зрозумів, як сприймати цю репліку. З інших вуст, в іншому контексті це була б справжня провокація серцеїдки, але цього вечора?..

Раптом Лаура щось помітила. Він простежив за її поглядом і побачив Івану, яка, не виходячи зі своєї ролі податківиці, зблизька розглядала підставку з рушницями, на яку Ньєман уже звертав увагу за кілька годин до того.

— Ви цікавитеся вогнепальною зброєю? — запитала Лаура, підходячи до неї.

— Анітрохи.

Івана жодним чином не намагалася бути люб’язною чи хоча б удавати якусь повагу. Слов’янка ненавиділа стволи, і Ньєман знав причину.

Натомість він захоплювався зброєю — усіх часів, усіх видів. На його думку, вона була пов’язана з дуже незвичайним утіленням творчої діяльності людини. А якщо ця діяльність in fine[25] призводила до смерті, що ж, якимось незбагненним чином це навіть додавало зброї краси.

—