Саботаж - Артуро Перес-Реверте
– Вердьє може підтримати нас у разі необхідності,– додав Санчес. – Ми співпрацювали з ним раніше. Вони візьмуть відповідальність на себе. Так би мовити, прикриють нас. Кагуляри висувають єдину умову – компрометувати їх у межах розумного.
– Чим ми розплатимось за допомогу?
– Італійською зброєю, яку перевозимо через Марсель… Або запропонуємо їм щось рівноцінне. Вони знають, що ми завжди дотримуємо слова.
Вони помовчали, чекаючи, коли офіціант принесе їм замовлення: каву з молоком і склянку води для так званого Санчеса й пляшечку мінеральної води для Фалько.
– Як справи із ситуацією в Парижі? – поцікавився останній, щойно офіціант відійшов.
Санчес збирався відповісти, але йому завадив напад кашлю. Він підніс носовичок до рота й відразу сховав його. Надто швидко, зазначив Фалько.
– Усе йде добре, – нарешті сказав Санчес. – Після зміни уряду у Валенсії республіканський посол та його довірені особи були змушені піти у відставку. Систему республіканської розвідки в Парижі цілком знищено.
На думку Фалько, французька сигарета мала дуже кислий смак. Він розчавив її у металевій попільничці з логотипом аперитиву «Дюбонне».
– Чи багато часу їм знадобиться на відновлення системи?
– Гадаю, багато. Утім, вона й без того була просто жахливою.
– Знаю.
Невдовзі їхні справи погіршаться, уточнив Санчес. Колишній посол залишив величезний борг у сто тисяч франків і нічого не заплатив французьким та іспанським агентам. Спецслужби повелися в найкращих традиціях Республіки – бездарно розтринькали гроші на інформацію, доступну в будь-якій газетці за п’ятнадцять сантимів. Усі європейські шахраї зібралися біля посольства, пропонуючи фальшиві звіти та зброю у сподіванні урвати бодай якийсь шматок.
– Ви не повірите… Нещодавно посольство заплатило неймовірну суму за досьє фахівця з чехословацької політики. – Він насмішкувато покосився на нього. – Якого біса республіканці зацікавилися Чехословаччиною?
– Дивовижно, – слабко посміхнувся Фалько.
– Лишень уявіть собі!
Крім того, додав Санчес, деякі авантюристи – а їх тут вистачає – не приховують своїх махінацій. Приміром, кілька каталонських поліціянтів, пов’язаних із Женералітатом, щойно відкрили ювелірну крамницю навпроти вокзалу д’Орсе. Вони вивезли купу грошей з республіканської зони й вкрали чимало цінних речей у жертв, замучених у різних ЧК.
– Іспанці дуже винахідливі,– підсумував він, відсьорбнувши кави. – Навіть син Неґріна[19] тиняється Парижем і щось мутить завдяки своєму таткові, який вкрав частину золота з Банку Іспанії і відкрив у Лондоні рахунок на його ім’я. Франція переповнена «вигнанцями», котрі живуть на субсидію, захищаючи Республіку в кав’ярнях.
Фалько роззирнувся довкола: буржуа з газетами в руках, старенькі жінки з песиками, американські туристи, що привертали увагу жовтими черевиками й різнобарвними шкарпетками. Будь-які війни точилися за тисячу кілометрів звідси. Принаймні їм так здається – він подумки зловісно посміхнувся.
– А що чути про франкістів?
Санчес зробив невизначений жест.
– Ми повільно консолідуємось. Співпрацюємо з Другим бюро[20] й правими політичними силами. Наш офіс у готелі «Моріс» видає паспорти, розвідка працює на півдні Франції… Ми маємо менше грошей, ніж червоні, і щодня витрачаємо на війну шість мільйонів песет, тож вкладаємо кошти розумніше. Перешкоджаємо контрабанді зброєю й успішно боремося з добровольцями, які служать Республіці…
Новий напад кашлю змусив його замовкнути. Цього разу, коли він ховав носовичок, Фалько помітив рожеві плями. Тепер він зрозумів, чому франкістський агент не курить, хоча носить із собою пачку сигарет для підтримання спілкування.
– Минулого тижня, – провадив далі Санчес, – ми перехопили кур’єра, який виїхав із Марселя до Парижу з новою шифрувальною системою. Посольство загубило її, і довелося просити копію в консульстві. Уявляєте?
– Вдалося?
– Звісно. Виявилося, що ми вже її мали… Відомі італійські шифри, розроблені пів року тому. Популярніші за романи Хоакіна Бельди[21].
– Отже, надійного зв’язку немає.
– Це стосується як нас, так і противника. Але франкісти виправляють ситуацію. Ми маємо шифрувальну машину «Північний ключ» і кілька захищених телефонних ліній… Попри кращі фінансові можливості, червоні відстають від нас.
Вимовивши ці слова, Санчес припав до склянки, випив усю воду й клацнув язиком, ніби шкодуючи, що ворог виявляє таку непрофесійність. Він похмуро посміхався, скрививши гримасу сумного спостерігача. Здавалося, його пригнічує якась неприємна сцена.
– Часом здається, що республіканці – розумово відсталі,– раптом мовив він. – Чи вірите ви, що вони шпигують один за одним і передають нам інформацію, щоб дошкулити власним союзникам? Ви навіть не уявляєте, на що здатні інтелектуали, які хизуються своїми «подвигами» подалі від Іспанії та реальних боїв. Усі ці опортуністи – багатії та магнати – божеволіють від взаємної ненависті й вигадують різні способи помститися. Ви ж знаєте, що сталося з анархістами в Барселоні кілька днів тому?
– Так. Я бачив.
Той здивовано витріщився на нього.
– Невже ви справді це бачили?
На якусь секунду Фалько згадав хаос і стрілянину на вулицях. Італійців, яких він мав убити. Вираз їхніх облич, коли вони зрозуміли, що в потилицю їм ціляться не поліціянти.
– На власні очі – ні. У метафоричному сенсі.
– Якби не допомога росіян і не завзятість тих, хто вміє воювати, – простих людей у комбінезонах та альпаргатах[22], республіканцям давно би прийшов кінець.
Дві молоді гризетки вмостилися за сусіднім столиком і замовили лимонаду. Дівчата охоче демонстрували гарні ніжки попри дешеві панчохи та туфлі за п’ятдесять франків. Час від часу вони відкривали сумочки, поправляли макіяж і дивилися на чоловіків зухвало й водночас замріяно, не припиняючи жвавої балаканини. Їм хотілося зустріти художника, який попросив би їх позувати оголеними. Спіймати за хвіст удачу, втекти з крамниці, де вони мусили працювати. Фалько розсіяно спостерігав за ними. На відміну від інших міст, у Парижі пропозиція завжди перевищувала попит.
– Мені потрібні кілька світлин, – сказав він.
– Яких саме?
– Кілька днів я зустрічатимусь з однією людиною. Хочу, щоб нас сфотографували разом непомітно для нього.
– Таке завдання неважко виконати. Хто ця людина?
– Лео Баярд.
Санчес присвиснув.
– Оце так новина!
– Якісь проблеми?
Той замислився.
– Жодних проблем. Вам допоможуть.
Санчес ще трохи подумав, ніби сумніваючись, чи варто додати щось важливе. Зрештою насмілився.
– Ви кажете, що маєте намір бачитися з Баярдом.
– Так.
– Якщо пам’ятаєте, я розповідав вам про кагуляра Вердьє.
– До чого тут він?
– Мені спало на думку, що ваша поведінка може призвести до непорозуміння. Люди Вердьє стежать за Баярдом відтоді, як він приїхав з Іспанії. Якщо ви зустрічатиметесь із ним, вони стежитимуть і за вами.
– Можливо.
– Як я вже казав, ці люди вкрай небезпечні. Краще попередити їх.
Фалько неквапливо обмірковував пропозицію.
– Відповідь негативна, – заявив він. – Можливий витік інформації. Надто ризиковано.
– Як бажаєте. Вирішувати вам.
– Це триватиме лише кілька днів.
– Гаразд, але будьте обережні. Якщо виникнуть проблеми, негайно звертайтесь до мене. У сірниковій коробці ви знайдете інструкції та номер телефону у разі надзвичайних ситуацій.
Фалько трохи помовчав, роздивляючись людей, що
