Саботаж - Артуро Перес-Реверте
– Як бачиш, справа серйозна, – підсумував адмірал.
Фалько кивнув, розмірковуючи над почутим.
– Так… Але я досі не розумію, у чому полягає моє завдання.
– Пікассо та Лео Баярд – близькі друзі,– пояснив Кюссен. – Вони часто зустрічаються. Едді Майо навіть позувала для однієї з його картин.
Фалько чекав подальших уточнень.
– І що з того?
– Коли я допоможу вам влитися в оточення Баярда, ви швидше познайомитесь із Пікассо. Як вам ідея?
– Чудово. Обожнюю вливатися в незнайоме оточення.
– Ви вдаватимете колекціонера і вмовите його продати вам будь-яку дрібницю за захмарну ціну. Ваше гіпотетичне багатство відчинить перед вами всі двері. Завдяки грошам ви підтримуватимете тісний контакт із цими людьми й завоюєте їхню довіру.
Фалько дуже повільно дістав портсигар із кишені жилета, осмислюючи інформацію.
– Ні, я все ж таки не розумію, що треба робити з тією картиною.
Адмірал нетерпляче стукнув кулаком об стіл.
– Ти що, бовдур? Це ж елементарно! Тобі доручають подвійну місію в Парижі. По-перше, ти маєш представити Баярда фашистським агентом і зробити так, щоб його ліквідували власні союзники. По-друге, необхідно саботувати плани Пікассо щодо цієї картини.
Фалько, який відкрив портсигар і обрав сигарету, застиг на місці, не встигнувши прикурити. Він обвів поглядом усіх присутніх і зрештою затримався на обличчі Канаріса, який безтурботно усміхався.
– Перепрошую? Що ви сказали?
– Те, що ти чув, біс би тебе взяв, – пробуркотів адмірал. – Треба позбутися картини. Роздерти, спалити, порізати ножем… Тобі вирішувати. Найважливіше – дати урок червоним. Знищити це лайно, перш ніж його відвезуть на Виставку.
Поїзди, де вештається різношерста публіка, думав Фалько, є чудовим місцем для полювання, хоча існує ризик самому стати здобиччю. Якщо представник його небезпечного ремесла хоче зберегти здоров’я під час таких поїздок, він мусить беззастережно дотримуватися правил – бути насторожі, не розслаблятися, пильнувати недремним оком. Чимало прикростей можуть спіткати тебе, коли ти опиняєшся в темряві тунелів або в нічному безлюдді вагонного коридора. Утім, аналогічні халепи могли статися з противниками. Хай там як, а в поїздах не варто імпровізувати – потрібні певні навички й бездоганна техніка. Необхідно пам’ятати розклад руху, довжину маршруту, послідовність станцій і відстань між ними, тривалість зупинок, кількість вагонів, психологічні особливості провідників, звички та схильності пасажирів. Зважити всі «за» і «проти».
Він розмірковував про це, поки стояв перед дзеркалом у вбиральні свого одиночного купе й зав’язував шовкову краватку з етикеткою «Шарве – Париж». Потім обсмикнув комір кремової сорочки, застебнув жилет на всі ґудзики, крім нижнього, одягнув піджак твідового костюма «Донеґаль», де в переплетенні ниток переважали охристі відтінки. Провів долонями по напомадженому волоссю, зачесаному вгору і розділеному на високий проділ зліва; поставив валізу в багажну сітку; переконався, що пістолет і документи надійно сховані під умивальником, після чого вийшов у коридор, коли дзвінок провідника сповістив про наступну зміну в ресторані.
Поїзд мчав повз безкрайню зелену рівнину, розліновану телеграфними стовпами, що стрімко пролітали за вікном. Фалько затримався біля тамбуру, що вів до міжвагонного переходу, побоюючись, що гуркіт і торохтіння коліс можуть заглушити крик чи навіть постріл. Озирнувшись, він окинув настороженим поглядом зачинені двері, порожнє службове купе й коридор, що залишився позаду. Довкола було тихо. Жодних ознак небезпеки чи присутності противника. Тоді, притлумивши професійні інстинкти й надавши обличчю спокійного, люб’язного виразу, він увійшов до ресторану.
Тридцять п’ять хвилин по тому офіціант прибрав останню тарілку, а Фалько запалив сигарету і розсіяно глянув у вікно, туди, де простирався благословенний французький краєвид – мости, річки, ліси, – перш ніж зосередитися на читанні газети «Ля Прес», що лежала на скатертині. Трохи згодом він звів очі й зацікавлено позирнув на двох жінок, які шуміли за сусіднім столиком.
Розмовляли англійською, із сильним американським акцентом. Фалько помітив, що подруги майже не торкнулися курчати по-беарнськи, але відкоркували другу пляшку бордо. Неважко здогадатися, хто вони – типові заокеанські туристки, що мандрують Європою. Одна з жінок – доволі огрядна круглолиця білявка – не була ні вродливою, ні потворною. Хороші зуби. Живі світло-блакитні очі. Коротко стрижене, завите за модою волосся з проділом посередині. Одягнена зі смаком – у зручний діловий костюм майже чоловічого фасону. Намисто з перлів, яке вона носила поверх коміру блузи з глибоким декольте, здавалося недешевим. Її худа незграбна супутниця радше була кістлявою, ніж стрункою. Остання сиділа спиною до Фалько. Він бачив лише її косу.
– Цілковитий абсурд, моя люба… Абсурдна ситуація.
Білявка явно домінувала в цій парі. Інтонація вказувала на багатство й високий соціальний статус. Одна з тих жінок, подумав Фалько, які створюють купу проблем працівникам розкішних готелів, капітанам трансатлантичних пароплавів і секретаркам своїх чоловіків (якщо вони заміжні). Подруга мовчки слухала її, киваючи головою. Йшлося про неможливість забронювати номер у паризькому «Ріці» – вони мали вдовольнитися готелем «Георг V».
Тієї миті світлі очі білявки випадково зупинилися на Фалько, який пильно дивився на неї. Чоловік інстинктивно усміхнувся, адже мав найцінніший талант мандрівника й авантюриста – вміння розпочати розмову з незнайомою людиною, особливо якщо ця людина належала до прекрасної статі.
– «Георг V» – непоганий варіант, – невимушено сказав він англійською, позирнувши на келихи з вином, що стояли перед жінками. – Сучасне місце, у стилі джаз. Шеф-кухар Монфокон – чарівна людина. У ресторані подають чудову кулеб’яку по-російськи. А ще вони мають велику колекцію найкращих вин – «Шато О-Бріон» і «Шамбертен».
– Ви розмовляєте так, ніби цитуєте туристичний путівник, – мовила білявка.
– Вгадали. – Фалько злегка нахилив голову і представився: – Луїс Коломер, редактор червоного путівника «Мішлен». До ваших послуг.
– Оце так збіг!
– Згоден… Щасливий збіг.
Вони раптом зацікавилися ним – ця розмова розвеселила й заінтригувала їх. Худорлява жінка знову зиркнула на Фалько. Круглі окуляри в залізній оправі надавали її простуватому обличчю подібності з провінційною гувернанткою. Кашеміровий светр і сіра спідниця. Кинувши на обох короткий погляд експерта, Фалько помітив, що брюнетка дивиться на його руки, а білявка – на губи. Відтак він усміхнувся останній.
– Мене звуть Неллі,– сказала та. – А це Меґґі.
Фалько вдруге нахилив голову на знак ввічливості.
– Ви вперше подорожуєте Європою?
– О ні, не вперше. – Неллі впевнено грала першу скрипку, демонструючи, хто тут лідер. – Ми об’їхали все узбережжя – від Бреста до Бордо. А зараз повертаємось до Парижу.
– Гадаю, ви захоплюєтесь туризмом.
– Ви не помиляєтесь. – Жінка оцінювально роздивлялась його, і побачене вочевидь їй подобалось. Вона відкрила
