Саботаж - Артуро Перес-Реверте

– Мені б також хотілося придбати якусь роботу Пікассо, – закинув вудочку Фалько.

Кмітливий Кюссен відреагував миттєво:

– Точно! Ти казав мені про це під час останньої зустрічі.

– Вам буде непросто, – засміявся Баярд. – Роботи Пікассо коштують значно дорожче.

Принесли основну страву. Вправно маніпулюючи ножем та виделкою, Баярд не відривав очей від Фалько. Потім нахилився до нього й доброзичливо мовив:

– Сеньйоре Гасан, ви дозволите поставити вам особисте запитання?

– Начо, будь ласка.

– Так, Начо, дякую… Ви дозволите?

– Звісно.

Той трохи повагався. Подив затьмарював аристократичне чоло, куди спадало непокірне пасмо волосся.

– Як можна бути іспанцем і казати: «Це не моя війна»? Бути байдужим до подій, що відбуваються там?

Кюссен, який тримався насторожі, поспішив втрутитися.

– Лео був в Іспанії,– сказав він. – Якийсь час…

– Я добре знаю, чим займався цей пан, – перебив його Фалько. – Як і всі люди, я купую газети. І я в захваті від його діяльності.– Він звернувся до Баярда: – Чи правда, що ви служили в авіації і виконували бойові завдання?

Той відповів суто французьким жестом – відмахнувся, немовби заперечуючи значущість своїх заслуг.

– Іноді.

– Ви ризикували, поза сумнівом. – Фалько вигнув брови. – Це дуже небезпечно.

Баярд поблажливо дивився на нього з недосяжної висоти.

– Життя небезпечне, – лаконічно відказав він.

– Само собою… І я захоплююсь вами через те, що ви обрали складніший шлях. Дозвольте зізнатися: я завжди заздрив людям дії.

Баярд незворушно вислухав черговий комплімент, хоча легкий рум’янець на його щоках дещо пом’якшував зверхній погляд.

– У певні історичні періоди пасивність є злочином.

– Я згоден і ціную ваші зусилля. Проте кожна людина має свої підстави, аби сприймати ситуацію саме так, а не інакше.

– Які підстави маєте ви?

Фалько поклав ніж і виделку на край тарілки й відкинувся на спинку стільця. Скидалося на те, що він напрочуд обережно добирає слова.

– Серцем я підтримую республіканців, – нарешті мовив він. – Проте не маю ілюзій щодо моїх співвітчизників. Вони повалили першу Республіку і монархію. Повалять і нинішню Республіку… Відверто кажучи, звірства маврів та іноземних легіонерів, що воюють за Франко, лякають мене так само, як анархісти й комуністи з республіканського ополчення. Як ті, так і інші вбили багатьох моїх родичів та друзів.

– Ви були в Іспанії після повстання фашистів? – поцікавився Баярд.

– Ні.

– Республіканці виправили чимало помилок.

– Я зміню свою думку, коли вони виправлять усі помилки… А поки що спостерігатиму здалеку.

– Начо не все розповів. – Кюссен натхненно імпровізував. – Він допомагає активніше, ніж здається.

Фалько переконливо зобразив осуд.

– Це недоречно, Хупсі.

– Більш ніж доречно. Він мовчить через скромність, але кілька тижнів тому щедро посприяв нашій справі.

– Облиш.

– Машини, – тріумфально заявив Кюссен, ніби це все пояснювало. – Він виділив великі кошти на придбання машин швидкої допомоги.

Баярд кинув на Фалько схвальний погляд. Здавалося, він приємно здивований.

– Чудово! Це робить вам честь. – Він розвернувся до Едді Майо, яка задумливо спостерігала за Фалько. – Люба, ти згодна?

– Звичайно.

Фалько здійняв свій келих і виразно кивнув Баярду.

– Як я вже казав, я багато читав про ваші подвиги. Знаменита ескадрилья, героїчний внесок у боротьбу іспанського народу… Від усього серця дякую вам. Маю надію, що одного дня ми поговоримо про це докладніше.

– Гарна ідея.

– Якщо я можу стати вам у пригоді, звертайтесь. Залюбки допоможу.

Фалько відсьорбнув вина, відчуваючи на собі задоволений погляд Кюссена. Інші наслідували його приклад.

– Чудово, – сказав австріяк, постукуючи долонями по жилету. – Сьогодні ми побачимо роботи Едді… Прекрасні, скандальні, неймовірні.

Фалько позирнув на жінку. Вона мовчала. Холодні блакитні очі впивалися в його обличчя. Він помітив дивну настороженість.

– Анітрохи не сумніваюсь.

Фалько подобалася Сена, осяяна весняним сонцем. Подобались вештанці на набережній. Жінки, які нарешті вбралися у світлі сукні й неквапливо крокували тінистими платановими алеями. Розпрощавшись з усією групою (вони домовились зустрітися о шостій вечора в галереї «Ґенаф»), він трохи прогулявся по лівому берегу, де вирувало життя. Оминув букіністичні крамниці зі старими журналами, книгами й гравюрами, глянув на годинник, увійшов до кальянного бару, купив у касирки телефонну картку за один франк і набрав якийсь номер:

– Чи можу я поговорити з месьє Жибером?

– Ви помилилися номером.

– Ми мали зідзвонитися о пів на п’яту, – наполягав Фалько.

– Повторюю: ви помилилися номером.

– Вибачте.

Повісивши слухавку, він удруге позирнув на годинник, вийшов надвір і повільно рушив до кав’ярні на розі вулиці Юшет, поблизу книгарні Жибер Жон. Дорогою він двічі перейшов на інший бік, спустився до станції метро Сен-Мішель, знову піднявся і повернувся тим самим маршрутом, аби пересвідчитися, що за ним ніхто не стежить. Нарешті Фалько дістався напівзаповненої кав’ярні й влаштувався за віддаленим столиком на терасі, під навісом, притулившись спиною до стіни. Зручне місце, звідки можна було бачити вулицю і всіх перехожих.

Франкістський агент з’явився вчасно: о четвертій годині десять хвилин (Фалько завжди призначав зустріч на двадцять хвилин раніше домовленого часу). То був утомлений чоловік середнього віку з тонкими вусами, зачесаним назад волоссям і великими залисинами. Почервонілі набряклі очі яскраво блищали. Гарні манери надавали йому елегантності, що суперечила дивному одягу. Він був вбраний у зім’ятий двобортний костюм коричневого кольору і носив на шиї хустку замість краватки. Капелюх був відсутній. Незнайомець нагадував дрібного конторського службовця. Він усівся на плетене крісло біля Фалько, замовив каву і витягнув ноги. Їхні плечі майже торкалися одне одного. Близькість столиків у паризьких кав’ярнях сприяла швидшому встановленню контакту.

– Ви курите «Галуаз»? – спитав Фалько.

– Ні. «Житан».

– Як до вас звертатися?

– Звіть мене Санчесом.

– Гаразд.

Гіпотетичний Санчес поклав на стіл блакитну пачку сигарет і коробку сірників. Пальці його лівої руки були жовтими від нікотину. Фалько взяв сигарету, запалив її, сунув сірники в кишеню і заходився розглядати перехожих. Трохи згодом чоловік прошепотів:

– У коробці ви знайдете необхідні телефонні номери та адреси. Мені наказали тримати напоготові кількох сильних хлопців. І вони мають бути французами.

– Усе правильно, – лаконічно підтвердив Фалько.

– Дозвольте спитати: чим вас не влаштовують іспанці? Ми можемо покликати наших парубків – хороших і надійних.

– Ми не хочемо, щоб франкістів вважали причетними до цієї історії.

– Чому? Я гадки не маю, що ви тут робите. Ні, я не скаржусь. Виконую накази, та й годі. Проблема в тому, що я не є провидцем.

– Розумію. Але я не маю права нічого розповідати. За кілька днів ви дізнаєтесь подробиці.

Той трохи подумав.

– Гадаю, я знаю одну потрібну людину… Ветеран Першої світової війни. Називає себе майором Вердьє. Керує паризькою групою кагулярів.

Фалько кивнув.

– Я чув про нього.

– Тоді ви в курсі.

Фалько справді знав дещо цікаве. Йшлося про «Секретний комітет революційної дії» – таємну праворадикальну антисемітську організацію. Члени цієї організації мали прізвисько «кагуляри». Жорстокі люди, які без вагань вчиняли