Саботаж - Артуро Перес-Реверте

– Де його тримають?

– У міській в’язниці Бургоса… Чи можна щось зробити?

– Спробуємо.

– На моєму рівні нічого не вийшло. Я потрібен їм, щоб підрізати людей. Тим паче, що це не проста справа, а більш… особиста. Ти ж розумієш.

– Авжеж.

– Чарівний хлопчик.

– Не сумніваюсь.

– Кажу ж тобі, мене ніхто не слухає. Важко бути геєм. Нова Іспанія така нудотна з її мужніми, правильними чоловіками… З тобою все інакше. Ти – іншого поля ягода. Зірка вітчизняного шпіонажу, улюбленець Кабана. Одна твоя посмішка, і навіть лайно починає пахнути парфумами. Усі в захваті від тебе.

Фалько трохи поміркував. Потім знову чиркнув запальничкою і посвітив на циферблат.

– Побачимо, що можна вдіяти.

– Дякую, мій любий… Мені наказали виїхати до Саламанки. Ось тут я записав ім’я і деталі.

Павук простягнув йому згорнений навпіл аркуш, і Фалько сховав його в кишені. Вони відійшли від річки й повернулися на площу.

– Мені час іти, – сказав Фалько.

Не попрощавшись, він залишив Пакіто в темряві й попрямував до похмурої будівлі готелю.

Чекати довго не довелося. Він добре вивчив «Марію-Христину», тож швидко знайшов засклену будку вахтера в коридорі, біля службового входу.

Вахтер – відставний штурмгвардієць – зрадів товариству Фалько. Двох англійських сигарет вистачило, аби розпочати душевну бесіду про війну, скрутні часи, постояльців, які зупинялися тут колись, у благополучні щасливі періоди. Хвилин десять вони розмовляли під гасницею, сміючись над анекдотом про червоного диво-ополченця Реміхіо – єдиного, хто носив парашут за плечима на підводному човні. Елегантний балакучий сеньйор, сказав би вахтер, якби його розпитали про Фалько. Хитруватий і дуже приязний. Небідний. І більше йому було б нічого додати, за винятком однієї деталі: коли один із барменів, рудоволосий Блас, закінчив вечірню зміну, одягнув пальто й берет і пройшов коридором у напрямку вулиці, симпатичний незнайомець попрощався, усміхнувся, поплескав його по плечу і рушив до виходу. Але ж це випадковість. Звичайний збіг.

Фалько крокував слідом за темною постаттю на розумній відстані, що дозволяла бути непоміченим і не втратити об’єкт із поля зору. Бармен явно поспішав додому після виснажливих десяти годин, упродовж яких він змішував коктейлі, варив каву і розливав коньяк. Отак вони йшли, один за одним, доки не перетнули міст Санта Каталіна. Між проріхами чорних хмар, що заволокли небо, з’явився місяць і замерехтів на поверхні води, внаслідок чого чіткіше вималювалися вологе поруччя і чоловічий силует попереду.

Залишивши позаду площу Басконії, бармен звернув праворуч. Вулиця була вузькою, щільна темрява поглинала кожен закуток. Фалько розстебнув плащ, пришвидшив ходу і наздогнав його, намагаючись рухатися якомога тихіше, ступаючи не на носок, а на п’ятку.

– Добрий вечір, – сказав Фалько.

Блас відсахнувся, адже не чув його кроків. У неясному місячному сяйві, що проникало між звисами дахів, було видно широко роззявлений рот, зблідле від страху обличчя. Фалько лівою рукою витягнув із кишені запальничку, натиснув на коліщатко, і червоний вогник освітив його посмішку. Так посміхаються деякі акули.

– Це я. Той, хто не підводиться, коли каудильйо виступає по радіо.

– Не знаю, про що ви говорите.

Фалько сховав запальничку.

– Хто б сумнівався, – мовив він і стукнув його правою рукою без особливої злості.

Сухий точний удар скидався на ляпас. Основна мета полягала не в тому, щоб завдати болю, а в тому, щоб спровокувати противника, викликати гнів. На поясі Фалько висів пістолет у кобурі, але йому навіть на думку не спало скористатися ним. Немає потреби вбивати налякану беззахисну людину під покровом ночі. Зрештою, йшлося не про роботу, а про особисті розваги.

– Ви збожеволіли, – белькотів бармен. – Я нічого не знаю…

Він знову стукнув Бласа, і це вже більше нагадувало удар, ніж ляпас. Бармен був нижчим за нього, але мав широкі плечі й сильні руки. Фалько неодноразово звертав увагу на ці руки, коли той енергійно трусив шейкером. Треба було розсердити його, вивести з рівноваги. І тоді стане гаряче – почнеться справжня бійка.

– Чого ви хочете від мене?

Голос тремтів, але лють проривалася. Потішений, Фалько знову вдарив кулаком – не надто сильно й не надто легко. Доволі боляче. Озвірілий Блас засопів і кинувся на кривдника.

– Ах ти ж засранець!

Корисно битися час від часу, подумав Фалько. Очищує кров. Потім він відкинув усі думки, зосередившись на автоматичних діях і рефлексах, набутих завдяки тренуванням і практиці. Захопившись жорстокою хореографією сутички. Виконуючи таємний первісний ритуал, де чергувалися удари, паузи, інстинктивний пошук вразливих місць і вперте прагнення влучити в них. Бум-бум-бум! Він не чув, а радше відчував власне дихання, від якого заклало вуха, а також стогони й хрипи противника – такі близькі й по-звірячому несамовиті. Бармен, не здатний поєднати напад і захист, лупив навмання, а отримував точно в ціль. Насправді все було дуже просто: Блас вагався між бажанням заподіяти йому шкоди, прийняти агресію як природний закон і неспроможністю – притаманній більшості людей – визнати насильство важливою частиною життя. Широкі плечі й сильні руки нічого не варті, якщо на ділі ти виявляєшся не вовком, а ягням.

Фалько відступив на два кроки, зробив глибокий вдих і завершив свій виступ ударом у пах – настільки потужним, що бармен, скорчившись від болю, відлетів до муру і впав додолу. Фалько присів навпочіпки біля переможеного противника. Із цікавістю науковця слухав, як той крехтить і хапає ротом повітря, силкуючись віддихатися. Трохи згодом поплескав його по щоках і відчув на долонях теплу липку кров. Блас розбив собі носа.

– Я маю дружину… дітей… – бурмотів бармен. – Будь ласка… У мене троє дітей…

Фалько з розумінням кивнув. Кожна людина має тил, подумалося йому. Те, що робить нас слабкими або ганьбить. Раптом його тіло обм’якло. Боліли кулаки, лікті, груди. Він відчував глибоку втому.

– Так, – мовив Фалько.

Він усівся поряд із розпростертим на землі чоловіком і притулився спиною до муру. Чекаючи, поки вирівняється пульс і стихне неприємна пульсація у правій скроні, він із насолодою вдихав свіже й вологе нічне повітря. Потім закинув голову назад і поглянув на блідий місяць, що визирав між дахами. Не дивлячись на годинник, визначив час.

– Так, – тихо повторив він.

Розстебнувши плащ і піджак, Фалько дістав портсигар і взяв дві сигарети. Одну сунув бармену до рота. Витягнув запальничку.

– А знаєш, що найгірше, товаришу? Твої коктейлі – справжнісінька гидота.

«Якщо ти іспанець, розмовляй іспанською», – сповіщав червоно-жовтий плакат у вестибюлі.

Єдиний вияв несмаку, зазначив Фалько. У решті Морський клуб Сан-Себастьяна з честю носив своє прославлене ім’я. Опоряджений за останньою модою: чисті поверхні, квадратні столи, плетені стільці на сталевій трубчастій опорі. За баром розташовувався таємний салон, відділений від основної зали розсувною панеллю з матового скла. Коли