Свідок обвинувачення та інші історії - Агата Крісті
Тепер я думаю, що Фелісія завжди її ненавиділа, проте не могла триматися від неї на відстані. Вона ходила за Аннетт, як песик.
Невдовзі по цьому, мсьє, мені знайшли вакансію, і я приходив до притулку лише зрідка на вихідні. Бажання Аннетт стати танцівницею ніхто не сприйняв усерйоз, проте з роками в неї виробився досить приємний співочий голос, і міс Слейтер дала згоду на те, щоб її навчали співу.
Лінивою вона – маю на увазі Аннетт – не була. Працювала із запалом, без відпочинку. Міс Слейтер, певно, взяла собі за обов’язок стежити за тим, щоб дівчина не працювала надто важко. Одного разу леді говорила зі мною про неї.
– Тобі завжди подобалась Аннетт, – сказала вона. – Переконай її не працювати так важко. Останнім часом у неї з’явився кашель, який мене непокоїть.
Згодом через свою роботу я опинився далеко звідти. Спочатку отримав одного чи два листи від Аннетт, але потім запала тиша. Після цього протягом п’яти років я перебував за кордоном.
Зовсім випадково, коли я повернувся до Парижа, мою увагу привернула афіша, що рекламувала Аннетт Равеллі, там була і її світлина. Я одразу ж упізнав дівчину. Того вечора попрямував до згаданого театру. Аннетт співала по-французьки й по-італійськи. Вона була неперевершеною на сцені. Після цього я відвідав її в роздягальні. Вона одразу ж мене прийняла.
– Ой, Раулю! – залементувала вона, протягуючи до мене свої білі руки. – Як чудово! Де ж ти був усі ці роки?
Я б їй розповів, та вона не дуже хотіла слухати.
– Бачиш, я майже біля своєї мети!
Вона тріумфально вказала рукою на кімнату, наповнену букетами.
– Наша добра міс Слейтер, напевне, пишається твоїми успіхами.
– Та стара? Зовсім ні. Вона мене готувала, знаєш, для консерваторії. Пристойний концертний спів. Проте я… Я – творець. Саме тут, на естрадній сцені, я можу виразити себе.
Тієї миті увійшов красивий чоловік середнього віку. Він був дуже вишуканим. Із його поведінки я швидко здогадався, що то був покровитель Аннетт. Незнайомець косо на мене глянув, і дівчина прояснила ситуацію.
– Це – друг дитинства. Він заїхав до Парижа, побачив мою фотографію на афіші й et voilà!
Тоді той чоловік став привітнішим та ввічливішим. У моїй присутності він дістав браслет із рубінами й діамантами та почепив його на зап’ястя Аннетт. Коли я підвівся йти, вона тріумфально на мене глянула й прошепотіла.
– Я досягла мети, чи не так? Бачиш? Переді мною весь світ.
Щойно двері за мною зачинилися, почувся її кашель, різкий сухий кашель. Спадок від сухотної матері.
Я побачив її ще через два роки. Вона знову знайшла прихисток у міс Слейтер. Її кар’єра занепала. Аннетт мала ту стадію туберкульозу, про яку лікарі говорили, що вже не можна нічого вдіяти.
Ах! Ніколи не забуду того, якою її побачив. Вона лежала під якимось накриттям у саду. Її тримали надворі й удень і вночі. Щоки її запали й хворобливо багряніли, очі були блискучі та гарячкові, і вона постійно кашляла.
Мене налякала розпука, з якою Аннетт мене тоді зустріла.
– Рада тебе бачити, Раулю. Знаєш, вони кажуть… що навряд чи я одужаю? Говорять за моєю спиною, розумієш. А в очі – утішають і заспокоюють. Але це неправда, Раулю, неправда! Я не дозволю собі померти. Померти? Маючи попереду таке прекрасне життя? Воля до життя – ось що важливо. Усі хороші лікарі так тепер говорять. Я не з тих слабодухів, що здаються. Я вже почуваюся набагато краще… безкінечно краще, чуєш мене?
Вона підвелася на ліктях, щоб її краще чули, і впала назад від нападу кашлю, що терзав худеньке тіло.
– Кашель – то пусте, – задихалася вона. – І кровотечі мене не лякають. Я ще здивую лікарів. Воля – ось що важливо. Запам’ятай, Раулю, я житиму.
Було так шкода, розумієте, так шкода.
І саме тоді увийшла Фелісія Болт із тацею. Склянка гарячого молока. Вона дала її Аннетт і дивилась, як та п’є, із таким виразом обличчя, який важко було описати. То було якесь надмірне задоволення.
Аннетт також це помітила. Вона зі злістю жбурнула склянку додолу, і та розбилася вщент.
– Бачиш її? Вона на мене так завжди дивиться. Радіє з того, що я помираю. Так, зловтішається з того. А вона така здорова та міцна. Глянь на неї, ні дня не хворіла, оця! І все даремно. Який сенс з її міцного тулуба? Для чого вона може його використати?
Фелісія нахилилась і зібрала скалки побитої склянки.
– Я не ображаюсь на її балачки, – озвалася співочим голосом. – Яке це має значення? Я поважна дівчина, саме так. Вона ж незабаром пізнає полум’я чистилища. Я – християнка, це все, що скажу.
– Ти ненавидиш мене! – кричала Аннетт. – Ти мене завжди ненавиділа. Ах! Та я все одно можу тебе зачарувати. Я можу змусити тебе робити те, що захочу. Ось глянь, якщо я тебе попрошу, ти станеш на коліна переді мною, на траві.
– Це абсурд, – мовила Фелісія нервово.
– Проте це саме так, ти це зробиш. Станеш. Щоби вдовольнити мене. На коліна! Я, Аннетт, наказую тобі. На коліна, Фелісіє.
Чи то сталося завдяки чарівливому благанню в її голосі, чи завдяки якимось прихованим причинам, та Фелісія підкорилася. Вона повільно опустилась на коліна, широко розпростерла руки, обличчя стало пусте й дурнувате…
Аннетт відкинула голову й засміялась… Сміх лунав наплив за напливом.
– Глянь на неї, на її дурне обличчя! Який вона має сміховинний вигляд. Можеш підвестися, Фелісіє, дякую! Не сердься на мене. Я – твоя володарка. Ти повинна робити те, що я кажу.
Знесилена, вона лягла на подушки. Фелісія взяла тацю й повільно попрямувала геть. Один раз оглянулася через плече, і мене аж налякав той сповнений жеврійної обрáзи погляд.
Мене не було, коли Аннетт померла. Та я впевнений: це було жахливо. Вона так трималася за життя, боролася зі смертю, як божевільна. Знову й знову, задихаючись, дівчина говорила: «Я не помру… чуєте? Не помру. Я житиму… житиму…»
Це мені розповідала міс Слейтер, коли шість місяців потому я прибув її відвідати.
– Мій бідний Раулю, – говорила вона добродушно. – Ти любив її, чи не так?
– Завжди… завжди. Та навіщо я їй був потрібен? Не говорімо про це. Вона померла… така виняткова, така сповнена жагучого життя…
Міс Слейтер була співчутливою жінкою. Вона продовжила розмову про щось інше. Леді дуже непокоїлася через Фелісію. З дівчиною стався незрозумілий нервовий зрив, і
