Свідок обвинувачення та інші історії - Агата Крісті
– Це я вам можу дуже легко пояснити, – гірко промовив Джек. – Я втрачаю глузд.
Він зробив драматичну паузу, проте його заява не викликала інтересу й жаху, на який Гартінґтон розраховував, тому повторив ще раз:
– Кажу вам: я божеволію.
– Дуже цікаво, – пробурмотів Левінґтон. – Справді дуже цікаво.
Це обурило Джека.
– Гадаю, це вам лише здається. Лікарі такі до біса черстві.
– Ну ж бо, ну ж бо, мій юний друже, ви говорите нісенітницю. Почнімо з того, що, хоча я й здобув свій ступінь, я не практикую медицину. Відверто кажучи, я не лікар, тобто не такий, що лікує тіло.
Джек уважно на нього подивився.
– Лікує розум?
– Так, у якомусь сенсі, та, правду кажучи, я називаю себе лікарем душ.
– О!
– У вашому тоні я чую зневагу, проте нам потрібно застосувати якесь слово, щоб описати активну основу, що виявляє здатність відокремлюватись та існувати незалежно від свого плотського помешкання – тіла. Ми повинні визнати існування душі, юначе, це не лише релігійний термін, вигаданий священиками. Та ми можемо називати це розумом, чи підсвідомістю, чи як вам буде зручно. Ви щойно образилися на мій тон, та я хочу вас запевнити, що мене справді вразило те, що такий виважений та абсолютно нормальний молодий чоловік, як ви, страждає від галюцинацій так серйозно, що втрачає здоровий глузд.
– Я таки втратив здоровий глузд. Я абсолютно божевільний.
– Прошу вибачення за такі слова, але я так не думаю.
– У мене галюцинації.
– По обіді?
– Ні, вранці.
– Це неможливо, – промовив лікар, знову запалюючи погаслу люльку.
– Кажу вам, я чую те, що ніхто інший більш не чує.
– Одна людина з тисячі спроможна побачити супутники Юпітера. Лише тому, що інші дев’ятсот дев’яносто дев’ять не можуть їх побачити, не варто сумніватись, що супутники Юпітера існують, і, звичайно ж, не можна називати ту тисячну людину божевільною.
– Супутники Юпітера – доведений науковий факт.
– Цілком можливо, що сьогоднішні галюцинації завтра стануть доведеним науковим фактом.
Попри власні переконання, Джек почав відчувати вплив фактичних пояснень Левінґтона. Це його надзвичайно заспокоїло та підбадьорило. Лікар уважно на нього дивився хвилину чи дві, а потім кивнув.
– Так уже краще, – сказав він. – Уся біда з вами, молодими людьми, полягає в тому, що ви так самовпевнено вважаєте, ніби ніщо інше не може існувати поза межами вашої власної філософії, і коли з’являється щось, що змушує змінити цю думку, то ви одразу втрачаєте рівновагу. Вислухаймо ваші докази на підтвердження того, що ви божеволієте, а тоді вирішуватимемо, чи варто вас ізолювати від суспільства.
Правдиво, як тільки міг, Джек переповів увесь ланцюжок подій.
– Та мені не зрозуміти одного, – завершив він, – чому цього ранку крик почувся о пів на восьму, із запізненням у п’ять хвилин.
Левінґтон замислився на хвилину чи дві. Потім…
– Котра зараз година на вашому годиннику? – запитав він.
– Чверть до восьмої, – відповів Джек, звірившись із годинником.
– Тоді все дуже просто. На моєму – за двадцять восьма. Ваш годинник поспішає на п’ять хвилин. Це дуже цікавий і важливий момент… для мене. Власне, це безцінно.
– Яким чином?
Джек починав зацікавлюватися.
– Що ж, очевидне пояснення: першого ранку ви справді чули крик, можливо, то був жарт, можливо – ні. У всі наступні ранки ви навіяли самі собі його чути в той самий час.
– Упевнений, я такого не робив.
– Несвідомо, звичайно, саме підсвідомість жартує над нами, знаєте. Що б там не було, але це не підходить. Якби справа була в самонавіюванні, то ви б почули той крик о двадцять п’ять по сьомій за вашим годинником, і в жодному разі не почули, якби час уже минув, на вашу думку.
– Що ж тоді?
– Власне… це очевидно, чи не так? Цьому крику відведено абсолютно точне місце в часі та просторі. Місце – поблизу котеджу, час – двадцять п’ять по сьомій.
– Так, але чому саме я його чую? Я не вірю в привидів і в усілякі страхітливі речі… звуки духів і все таке. Чому я чую той бісовий крик?
– Ах! Зараз важко сказати. Цікаво те, що найкращі медіуми колись були переконаними скептиками. Не ті люди, які цікавляться окультними феноменами, бачать видіння. Деякі чують і бачать те, чого інші не можуть… Ми не знаємо, чому це саме так, і в дев’яти з десяти випадків ці особи не мають бажання ні бачити цього, ні чути і переконані, що страждають від галюцинацій – так, як і ви. Це наче електрика. Деякі речовини – хороші провідники, інші – непровідники, і впродовж довгого часу ми не знали, чому це так, і повинні були задовольнятися тим, що сприймали це як факт. У наш час ми уже розуміємо чому. Колись, без сумнівів, ми дізнáємось, чому ви щось чуєте, а я й дівчина – не чуємо. Усе контрольовано законами природи, знаєте, а надприродного не існує. Визначити закони, що керують так званими фізичними феноменами, буде нелегким завданням, тому кожна дрібниця має значення.
– Але що мені робити? – запитав Джек.
Левінґтон захихотів.
– Ви практичний, я бачу. Що ж, мій любий юний друже, ви добре поснідаєте й попрямуєте до міста, не забиваючи надалі свою голову проблемами, яких не розумієте. Я, зі свого боку, повишукую тут, подивлюся, що можна дізнатися про той котедж. Ось де криється таємниця, посмію заприсягтись.
Джек підвівся на ноги.
– Гаразд, сер. Я згоден, але хочу сказати…
– Так?
Джек незручно зашарівся.
– Я впевнений, із дівчиною все гаразд, – пробурмотів він.
Левінґтона це розважило.
– Ви не згадували, що дівчина симпатична! Що ж, не сумуйте, я думаю, що ця загадка з’явилася ще до неї.
Джек прибув додому того вечора в стані гарячкової допитливості. На той час він уже сліпо довіряв Левінґтону. Лікар сприйняв цю справу так природно й незворушно, як факт, і це дуже вразило Джека.
Спустившись вниз до обіду, він помітив, що новий друг уже чекав на нього в холі. Лікар запропонував пообідати разом за одним столиком.
– Є якісь новини, сер? – нетерпляче запитав Джек.
– Я таки зібрав відомості про весь час існування Вересового котеджу. Спочатку в ньому мешкали старий садівник і його дружина. Старенький помер, а господиню до себе забрала дочка. Потім за котедж узявся будівельник, досить успішно його модернізував і продав джентльмену з міста, який використовував його на вихідні. Близько року тому він продав його людям, що називались Тернерами – містер і місіс Тернер. Як я розумію, вони були досить цікавою парою.
