Свідок обвинувачення та інші історії - Агата Крісті

Він був знервований протягом усього того дня і пішов спати раніше, рішуче налаштований довести свою правду наступного ранку.

Та, як часто буває у таких випадках, він півночі не міг заснути й проспав уранці. Уже було двадцять по сьомій, коли Джек вибрався з готелю та побіг у напрямку поля для гольфу. Молодий чоловік зрозумів, що не зможе дістатись того фатального місця до двадцяти п’яти по сьомій, але якщо той голос – чиста галюцинація, то він почує його будь-де. Гартінґтон продовжував бігти, утримуючи погляд на стрілках годинника.

Двадцять п’ять по сьомій. Здалеку долинуло відлуння жіночого голосу. Неможливо було розрізнити слів, проте Джек був переконаний, що то був той самий крик і лунав він із того ж місця, десь по сусідству з котеджем.

Дівчина, як завжди, перебувала в саду. Вона звела очі і, коли він підняв на знак вітання кашкета, досить сором’язливо вимовила: «Доброго ранку». Ця панночка, на його думку, мала вигляд миліший, ніж будь-коли.

– Чудовий день, чи не так? – життєрадісно вигукнув Джек, проклинаючи неминучу банальність своєї спостережливості.

– Саме так, дуже гарний.

– Добре для саду, сподіваюсь?

Дівчина злегка посміхнулась, показуючи чарівну ямочку на щоці.

– На жаль, ні! Моїм квітам потрібен дощ. Гляньте, вони всі висохли.

Джек прийняв її запрошення жестом і підійшов до низьких кущів, що розділяли поле для гольфу і сад.

– Звичайні квіти, – недоладно зазначив він, відчуваючи, як дівчина дивиться на нього трохи жалісливим поглядом.

Як не дивно, але цей факт його заспокоїв. Мабуть, це таки розіграш. Хоча на те й не схоже, проте дівчина може його розігрувати. Він рішуче розправив плечі та витяг ключку із сумки для гольфу. Він пограє в кілька лунок у бік котеджу.

– Сонце – це добре, чи не так? – промовила вона. – Квіти завжди можна полити. Та сонце надає сил і відновлює здоров’я. Мсьє сьогодні почувається краще, я помітила.

Її підбадьорлива інтонація сильно роздратувала Джека.

«Прокляття, – промовляв він до себе. – Здається, вона намагається мене вилікувати силою переконання».

– Я почуваюсь абсолютно здоровим, – сказав він роздратовано.

– Це добре, – відповіла дівчина швидко й заспокійливо.

Джека не полишало прикре відчуття, що вона йому не повірила.

Він зіграв ще в кілька лунок і поквапився на сніданок. Коли гольфіст їв, то помітив (і не вперше), що його пильно роздивляється чоловік за сусіднім столиком. То був незнайомець середнього віку з вольовим жорстким обличчям. Він мав невелику чорну борідку, пронизливі сірі очі й ту легкість і невимушеність у поведінці, що вказувала на вищі ланки професійного класу. Звали його, як Джеку було відомо, Левінґтон, і, згідно з розмитими чутками, то був відомий спеціаліст у медицині, але Гартінґтон не належав до постійних відвідувачів Гарлі-стрит, тому це ім’я майже нічого для нього не означало.

Та цього ранку він гостро відчував мовчазне спостереження, і це трохи лякало. Невже його таємниця була відверто написана на чолі для публічного розгляду? Чи цей чоловік завдяки своєму професійному поклику знав, що щось було не так у Джековій прихованій сірій речовині?

Гольфіст здригнувся від такої думки. Чи це правда? Чи він божеволіє? Чи все це галюцинації, чи грандіозний розіграш?

І раптом він зрозумів, що є просте вирішення цього питання. Досі він тренувався сам. Припустімо, до нього приєднається ще хтось? Тоді може трапитись одне з трьох. Крик може не пролунати. Або вони обоє його почують. Або… лише він його почує.

Вечір Джек провів, готуючись до реалізації свого плану. Він хотів, щоб саме Левінґтон був поруч із ним. Розмова у них зав’язалась досить легко: старший чоловік, напевно, чекав такої нагоди. З якоїсь причини Джек його зацікавив, і лікар зміг досить легко та невимушено запропонувати хлопцеві зіграти разом у кілька лунок до сніданку. Домовилися на наступний ранок.

Вони розпочали трохи раніше від сьомої. День був просто ідеальний, безвітряний та безхмарний, проте не дуже спекотний. Лікар грав добре, Джек – жалюгідно. Усі його думки поглинула криза, що насувалася. Він постійно нишком поглядав на годинник. Десь о сьомій двадцять вони дійшли до сьомого ті, а саме між ним та лункою і стояв котедж. Дівчина, як завжди, була в саду, коли вони проходили повз. Вона не звела очей.

Два м’ячі лежали на гріні, м’яч Джека – біля лунки, лікарів – трохи далі.

– Я з цим упораюсь, – сказав Левінґтон. – Гадаю, що повинен упоратися.

Він нахилився, оцінюючи пряму, яка йому потрібна. Джек стояв, завмерши й не відводячи погляду від годинника. Було рівно двадцять п’ять по сьомій.

М’яч швидко прокотився травою, зупинився на краю лунки, наче завагався, і впав усередину.

– Хороший удар, – сказав Джек. Голос його прозвучав хрипло, якось відчужено… Він підтягнув свій наручний годинник вище, зітхнувши з величезним полегшенням. Нічого поганого не трапилось. Прокляття було зняте.

– Якщо ви не проти зачекати, – сказав він, – то я, гадаю, запалю люльку.

Вони зупинились на якийсь час біля восьмого ті. Джек набив та запалив люльку, тримаючи її пальцями, що безконтрольно тремтіли. Здавалось, у нього з душі впав великий тягар.

– Господи, який же прекрасний день, – відзначив він, дивлячись із великим задоволенням на перспективу попереду себе. – Ну ж бо, Левінґтоне, ваш хід.

І тоді він пролунав. Саме тієї миті, коли лікар завдав удару. Жіночий голос, високий і зболений.

– Убивають… Допоможіть! Убивають!

Люлька випала з онімілої Джекової руки, коли він розвертався в тому напрямку, звідки линув голос, а потім, отямившись, подивився на свого компаньйона, затримавши дихання.

Левінґтон споглядав поле, прикривши від сонця очі.

– Трохи не вистачило… проте, здається, минуло бункер[9].

Гартінґтон нічого не чув.

Перед очима Джека, здавалося, закрутився світ. Юнак зробив крок чи два, сильно хитаючись. Коли він отямився, то лежав на невеличкій галявині, а Левінґтон схилився над ним.

– Гаразд, легше тепер, легше.

– Що я зробив?

– Ви знепритомніли, юначе… або ж дуже сильно намагалися це зробити.

– Боже мій! – промовив Джек і застогнав.

– У чому справа? Вас щось тривожить?

– Я вам розповім за хвилину, та спочатку хочу дещо запитати.

Лікар запалив свою люльку й усівся на полі.

– Питайте все, що забажаєте, – заспокійливо сказав він.

– Ви спостерігали за мною останній день чи два. Чому?

Левінґтон блиснув очима.

– Це дуже незручне питання. Кіт має право дивитися на короля, знаєте.

– Не насміхайтеся з мене. Я серйозно. Чому ви це робили? У мене життєво важлива причина для такого питання.

Обличчя Левінґтона посерйознішало також.

– Я