Свідок обвинувачення та інші історії - Агата Крісті

Єдиним недоліком такого плану було те, що він зазвичай був неспроможний на вдалий удар такої ранньої години. Незграбний рух ключкою – і удар зіпсовано. То були вивідні удари, а м’яч усе ще весело котився по землі, і, схоже, Джеку треба було хоча б чотири пати[7] на будь-якому гріні[8].

Джек зітхнув, міцно стис ключку й повторив сам до себе чарівні слова: «Ліва рука – до кінця, і не підводити очей».

Він замахнувся… і зупинився, переляканий, тому що пронизливий крик розірвав тишу літнього ранку.

– Убивають! – чулось. – Допоможіть! Убивають!

То був жіночий голос, що стих, перейшовши в якийсь булькотливий звук.

Джек опустив ключку та побіг у напрямку того звуку. Він лунав десь неподалік. Саме у цій частині поля для гольфу природа була досить дика, навколо лише кілька будинків. Власне, поблизу був лише один невеликий мальовничий котедж, який Джек і до цього помічав через його старовинну чарівність. Саме до тієї будівлі чоловік і побіг. Будиночок ховався за пагорбом, покритим вересом, та Джек оббіг його й менш ніж за хвилину вже зупинився, тримаючись за невеличку хвіртку.

У саду стояла дівчина, тож природно, що Джек поспішно вирішив, ніби саме вона кликала на допомогу. Та він швидко змінив свою думку.

Вона тримала маленький кошик, до половини заповнений бур’янами, і, очевидно, щойно прополювала широку клумбу з братиками. Її очі, як Джек помітив, також були схожими на братики: оксамитові, ніжні, темні, радше фіалкові, ніж блакитні. Вона вся була схожа на братики у своїй лляній сукні насиченого фіолетового кольору.

Дівчина споглядала на Джека із виразом чогось середнього між роздратуванням та здивуванням.

– Перепрошую, – промовив молодий чоловік. – Але це ви щойно кричали?

– Я? Авжеж ні.

Її подив видався настільки щирим, що Джека це спантеличило. Голос дівчини був м’яким і милим, з легким іноземним акцентом.

– Та ви повинні були це почути! – вигукнув він. – Звук лунав десь звідсіля.

Вона лиш дивилась на нього.

– Я зовсім нічого не чула.

Джек також дивився на неї. Було цілком неймовірно, що вона не почула те страждальне благання про допомогу. Та її спокій здавався настільки очевидним, що Гартінґтонові ніяк не вірилося, що його обманювали.

– Крик лунав десь зблизька, – наполягав він.

Тепер вона на нього дивилася з підозрою.

– Що саме кричали? – запитала вона.

– Убивають… допоможіть! Убивають!

– Убивають… допоможіть… убивають, – повторила дівчина. – Хтось над вами пожартував, мсьє. Кого ж тут можуть убивати?

Джек роззирнувся навколо себе, спантеличено гадаючи, що може знайти мертве тіло на садовій стежині. Він усе ще був абсолютно впевненим, що той крик – справжній, а не витвір його уяви. Він подивився на вікна котеджу. Усе було тихо та мирно.

– Хочете обшукати будинок? – уїдливо запитала дівчина.

Її очевидний скептицизм ще більше спантеличив Джека. Він обернувся.

– Перепрошую, – промовив юнак. – Мабуть, звук лунав десь вище з лісу.

Він торкнувся кашкета, попрощався й пішов. Оглядаючись назад через плече, Джек побачив, що дівчина спокійно повернулась до прополювання.

Ще якийсь час він ходив лісом, але не помітив ніяких ознак незвичайної пригоди. Проте Джек був як ніколи впевнений, що насправді чув той крик. Зрештою, він таки полишив пошуки та, поквапившись додому, поспіхом з’їв сніданок і встиг на 8: 46, як завжди прибувши за кілька секунд до відправлення. У потязі Джека трохи гризло сумління. Чи не мусив він повідомити поліцію про те, що чув? Він не зробив цього з єдиної причини: у це не повірила дівчина з братиками. Вона, очевидно, запідозрила його у флірті, та й поліція могла подумати те саме. Чи цілковито він упевнений у тому, що таки чув крик?

На той момент Джек уже не був таким впевненим, як тоді – природний результат намагань зловити втрачене відчуття. Можливо, це десь далеко кричала якась пташка, а йому здалося, що то був жіночий голос?

Та він злісно відкинув це припущення. То був жіночий голос, і молодий гольфіст його чув. Він пригадав, що подивився на годинник незадовго до того, як почув крик. То, певне, десь двадцять п’ять хвилин по сьомій він почув той клич. Цей факт може бути корисним для поліції, якщо… якщо щось виявиться.

Того вечора, повертаючись додому, Джек нервово проглядав усі вечірні газети в пошуках інформації про злочин. Та не було нічого, і він навіть не знав, чи йому варто відчувати полегшення чи розчарування.

Вранці наступного дня було мокро… так мокро, що навіть найпалкіший гольфіст утратив би ентузіазм. Джек піднявся з ліжка останньої можливої миті, проковтнув сніданок, побіг до потяга й знову завзято проглянув пресу. Досі ніяких згадок про страшні знахідки. Вечірні газети розповіли те саме.

– Дивно, – мовив Джек сам до себе, – та маємо, що маємо. Можливо, якісь малі шибеники грались у лісі.

Наступного ранку він раніше вийшов. Коли проходив повз котедж, то помітив бічним зором, що дівчина знову полола в саду. Напевно, то було її звичне заняття. Гартінґтон виконав досить хороший вивідний удар і сподівався, що вона це помітила. Коли він установив м’яч на наступній підставці, то поглянув на годинник.

– Двадцять п’ять по сьомій, – пробурмотів він. – Цікаво мені…

Слова завмерли в нього на губах. За спиною пролунав крик, який раніше його так налякав. Жіночий голос, сповнений страждання.

– Убивають… Допоможіть! Убивають!

Джек побіг назад. Братикова дівчина стояла біля хвіртки. У неї був переляканий вигляд, коли чоловік підбіг до неї з тріумфом, волаючи:

– Цього разу ви таки почули, так?

Очі її були широко розплющені, з виразом, якого Джек не міг уловити, та коли він наблизився, вона від нього відсахнулась, перелякано озираючись на будинок позад себе й наче зважуючи, чи варто бігти туди заховатись.

Дівчина похитала головою, дивлячись на нього.

– Я нічогісінько не чула, – розгублено промовила вона.

У нього було таке відчуття, наче він отримав удар межи очі. Така очевидна щирість дівчини змусила його не сумніватись у її словах. Проте Джек не міг усе це просто уявити… не міг… не міг…

Він почув її м’який, майже співчутливий голос.

– У вас контузія, так?

Юнак миттю здогадався, чому в неї був такий переляканий вигляд, чому оглядалась на будинок. Вона думала, що в нього галюцинації…

А потім, наче холодний душ, нахлинула жахлива думка, що, можливо, вона мала слушність? У нього справді галюцинації? Охоплений жахом від таких думок, він розвернувся та поплентався геть, не спромігшись вимовити ані слова. Дівчина провела його поглядом, зітхнула, похитала головою й знову схилилась над клумбою.

Джек намагався прояснити для себе ситуацію. «Якщо я знову