Останнє полювання - Жан-Крістоф Гранже

— Чи могли б вони бажати вам смерті? — грубо запитала вона, ніби щоб струсити з себе ці чари.

Лаура коротко зиркнула на неї з-за плеча і всміхнулася через її наївність.

— Ні. Вони майже такі ж багаті, як і ми, а в голові в них самі дівчата й полювання.

— Вони були на цих вихідних?

— Звичайно, але, кажу ж вам, можете про них забути. Вони геть безневинні, хіба якщо вам двадцять п’ять років і у вас гарненька дупця.

Івана відступила — вона передала пас Ньєману, який тепер стояв лицем до графині.

— Ви говорите про полювання… — сказав він серйозним тоном. — Що ви думаєте про те, в якому вигляді убивця залишив тіло Юрґена?

Погляд Лаури миттєво змінився. Ні усмішки, ні іронії. Але й жодного смутку. Лише холодна лють, міцніша за айсберг.

— Мерзотна імітація піршу…

— Ви бачите причину для такої імітації?

Лаура обійшла Ньємана і рушила до вікон фасаду. Тепер вона стояла до них спиною.

— Усім відома наша пристрасть до полювання. Ми багато зробили для розвитку цієї діяльності в регіоні. Це могла бути провокація.

Ньєман став біля неї перед скляною стіною. Івана залишилася позаду. Тріо перетворилося на дует.

— Ви самі полюєте з підкраданням? — запитав він.

— У дитинстві ми з братом багато займалися цим. Тепер у мене немає часу на мисливство… на жаль.

— Окрім як в Ельзасі.

— Про це я й кажу: подеколи ми влаштовуємо полювання з собаками у Франції, а також облави на наших німецьких землях, але це радше світські збіговиська. Нічого спільного з тим, що ми пережили з Юрґеном підлітками…

Ніби на підтвердження цих слів Івана помітила підставку для рушниць, прикріплену до кам’яної стіни довкола дверей, що вели в якийсь коридор, — врешті-решт, не міг же увесь цей будинок бути збудованим зі скла.

Івана ніколи не розумілася на балістиці, але могла визначити, що це були топові рушниці в своїй категорії. Можливо, навіть безцінні. Приклади з такого коштовного дерева, аж здавалися золотими, дула й рукоятки з тонкими візерунками…

— А Юрґен, — не відступав Ньєман, — досі займався піршем?

— Юрґен, гадаю, так. Він був дуже потайним у цих питаннях…

— Де ви були в ніч із суботи на неділю?

Ньєман різко змінив тон, без жодної очевидної причини.

— Та… тут.

— Сама?

— Ні. Я повернулася сюди з одним із моїх комерційних директорів.

— Ви хоч знаєте, з яким саме?

Тепер, намагаючись бути жорстким, він впадав у зайві грубощі.

— Старий добрий французький гонор… Ви чудово виконуєте свою роль, майоре. Запитайте його ім’я у ваших ельзаських колег, це перше, що вони перевірили. Я…

— Штефан Ґрібе, — втрутилася Івана, звертаючись прямо до Ньємана. — Алібі пані графині вже перевіряли.

— Алібі? — перепитала Лаура, схрещуючи руки на грудях. — Вам не здається, що ви перебираєте?

— Це лише такий вираз, — спробував своєю чергою заспокоїти її Ньєман.

Івана помітила на кришці рояля фотографії в рамках, що виблискували в останніх променях сонця. Вона підійшла й побачила сімейні світлини, які ілюстрували дорослішання двох дітей: хлопчика і дівчинки. Взяла одну з них навмання: двоє підлітків, дванадцяти-чотирнадцяти років, стоять на подвір’ї замку, гідного Волта Діснея.

Лауру легко було впізнати. Рудий повненький хлопчак поруч — це, очевидно, Юрґен. Він не був схожий на чоловіка, чиї фото Івана бачила в досьє. Після тридцяти у спадкоємця з’явилися тверді риси обличчя й атлетичне тіло. Нічого спільного з рудим іванцем-киванцем на світлині.

Цієї миті її вразила одна деталь: обоє дітей у пальтах із лодена[15], серйозні, ніби папи римські, тримали по величезній мисливській рушниці. Брат із сестрою виросли не зі срібною ложкою, а з мідною кулею в роті.

Чиясь рука взяла рамку і забрала її з поля зору Івани.

— Ми були як двійнята, — сказала Лаура, розглядаючи світлину. — Ми одночасно відчували одне й те саме. Наші стосунки були… органічні.

Графиня — нарешті — виглядала зворушеною.

— А в роботі, — запитала Івана, — ви добре знаходили спільну мову?

Обличчя Лаури напружилося.

— Я ж щойно сказала вам, що ми були одним цілим! — відповіла вона тоном, у якому нарешті вчувалася зневага до цих ідіотських запитань, а на додачу — і до тих, хто їх ставив.

Графиня провела рукою по обличчю.

— Вибачте… Утративши Юрґена, я втратила будь-які причини жити…

Цієї миті болючу паузу перервало синювате світіння й гуркіт авто. Лаура одразу ж підійшла до вікна. У дворі шурхотіли гравієм кілька синьо-білих машин із написом «POLIZEI».

— Ваші німецькі колеги, — зауважила Лаура, витираючи сльози. — Певно, ваш приїзд не залишився непоміченим.

9

Ліс захоплювала ніч. А разом із нею й холод — безжальний холод сільської місцевості з його триклятою вологою, що пробирає до мозку кісток.

Застібаючи куртку, Івана краєм ока зиркнула на Ньємана, який залишався незворушним, ніби нічого й не помічав. Цей альфа-самець із підстриженим під «їжачка» попелястим волоссям й окулярами вчителя молодших класів часів Другої світової крокував просто до свого німецького альтер еґо, готовий до сутички.

Івана зосередилася на новоприбулих і оцінила картину: припарковані в шаховому порядку BMW, синюваті ксенонові фари, чорні силуети офіцерів ЛКА з блискучими золотими нашивками, радше солдати, аніж звичайні фліки. Непогано…

На чолі батальйону виділявся чоловік. Середнього зросту, з вузькими плечима: у парці з написом «LKA Baden-Württemberg» він виглядав не надто солідно. Трохи полисілий, у круглих окулярах, як у Ньємана, борідка, що надавала йому схожості з професором Турнесолем[16]. Справді, далеко не секс-символ.

Утім, на якусь мить по її спині пробігли мурашки.

Придивившись краще, можна було розгледіти благородний лоб, напружений погляд, енергійне обличчя, відтінене цапиною борідкою, що радше нагадувала мушкетерську. Міцно стоячи на ногах, цей чоловік слугував центром гравітації для всіх інших фліків. Він тут був шефом і, попри скромний вигляд, випромінював справжню міць.

Івана одразу ж зрозуміла дві речі. Їй подобався цей чоловік, але він влаштує флікам такі проблеми, що їм і не снилося.

— Я — обер-комісар поліції Фабіан Кляйнерт, із Регіонального управління кримінальної поліції Баден-Вюртемберґу, — представився він, простягаючи Ньєману візитівку. — Це аналог вашого карного розшуку.

Кляйнерт також розмовляв французькою. Таке відчуття, ніби мова Вольтера входила до програми всіх шкіл