Коло смерті - Кріс Тведт

Млоїть. Як же млоїть.

Я глибоко вдихнув, відчинив двері й зайшов до кімнати.

Рухався швидко й, наскільки міг, тихо, але мені все ще двоїлося перед очима, ноги ледве тримали. Арон стояв до мене спиною, та він одразу мене б почув, якби не був такий зосереджений на Сюнне. Сюнне стояла перед ним, плутаючись пальцями в ґудзиках. Одна половина її обличчя почервоніла й підпухла, сльози котилися щоками. Я заніс підсвічник і що мав сили вдарив Арона по потилиці.

Може, він мене почув або відчитав щось у погляді Сюнне, кола вона мене побачила, бо зреагував миттєво. Моя рука не відчула достатнього опору, як це буває, коли влучаєш. Підсвічник зісковзнув з голови й поцілив Арона в плече. Та все ж удар був доволі відчутний, він завив від болю й припав на коліно. Я спробував зібратися для нового удару, але відчуття було таке, немов рухаєшся під водою. Усе відбувалося дуже повільно. Надто повільно.

Арон накинувся на мене, я навіть руку не встиг підняти. Я втримався на ногах, але заточився під його вагою. Він схопив мене за зап'ясток і вивернув. Тепер вже я закричав. Латунний підсвічник випав з розчепіреної долоні. Арон блискавично нагнувся, підняв його з підлоги. А тоді вхопився однією рукою за мою куртку, замахнувся підсвічником.

— Бог бачить тебе, Ароне! — крикнув я.

Не знаю, звідки воно взялося, але спогад про те, як Арон потягнувся за останнім тістечком на тарілці, і його спинив гострий оклик матері: «Бог бачить тебе!» пронизливо-виразно сплив у пам'яті.

Удару не було. Занесена рука завмерла на півдорозі, Арон зробив дивний порух, ніби заслонявся, захищаючись від чогось згори. Його обличчя спотворилося від люті й страху водночас. Так тривало недовго, він отямився і знову підніс руку. Я мимоволі заплющив очі.

Тому й не бачив, як вдарила Сюнне. Помітив лише пляшку бренді, що поцілила Аронові в обличчя, мовби з'явилася невідь звідки й сама по собі пролетіла в повітрі. Але то Сюнне послала пляшку, вона вклала в кидок всю інерцію свого тіла, бо потім я бачив, як розліталися осколки, і кров фонтаном била з ока Арона. Він відпустив мене, заточився назад, затуляючи однією рукою обличчя, а іншою змахнувши в повітрі.

Розбита пляшка була ще майже повна, бренді залило Арона з голови до ніг. Воно було на його долонях, рукавах, увесь светр просяк алкоголем. Навіть на волоссі й обличчі. Розмахуючи рукою, він зачепив полум'я свічки. Почувся тихий звук, ніби хтось швидко й глибоко вдихнув повітря, і його рука загорілася. Тоді з'явився інший звук, злісніший і зажерливіший, ніби роззявилася паща звіра, і спалахнув увесь Арон.

Він заверещав, завертівся дзиґою, затуляючи обличчя руками. Блакитні язички вогню прослизали між пальцями. Він з гуркотом ввалився у стіну, заточився просто в палаючу грубку. Знову заревів, упав на стіл, що проломився під ним. Раптом спалахнули фіранки й килим на підлозі. Арон ще раз рикнув, тепер до його голосу домішалися інші звуки, верескливіші й розпучливіші, наче й не людські зовсім.

Я схопив Сюнне й потягнув до дверей. Вона була настільки притямна, що дорогою прихопила свій верхній одяг. На подвір'ї я впав навкарачки й знову почав блювати. Сюнне невтримно дрижала на крижаному вітрі, натягаючи на себе одяг, потім допомогла мені підвестися. Ми озирнулися. Вогонь вже поширився до порогу. За дверима стояла стіна високого, червоного полум'я. Арон не вийшов за нами. Якщо він і досі кричав, то його крик заглушало гоготіння вогню, яке весело тріскотіло, сиплючи іскрами, у морозному повітрі.

Ми поволі брели замерзлими луками до моря. На березі, при самій воді, лежала дерев'яна колода, вибіліла й гладка від води. Ми сіли на неї. Почало сутеніти. Сині тіні видовжилися, небо стало бездонно глибоким, на південному небокраї зблиснули перші зірки. Ми довго сиділи мовчки, тримаючи одне одного в обіймах, лише згодом я розповів, що знайшов пані Сьорвік. І про Сірі сказав.

— Не розумію, — мовила Сюнне. — То це Арон убив Сірі? Але ж Саломонсен зізнався!

— Саломонсен убив Анну, Сірі він не вбивав. Він детально розповів, як позбавив життя Анну. Про Сірі навіть не згадав. Доки я сам не запитав.

— Але ж зізнався у її вбивстві також. Навіщо йому було зізнаватися, якщо…

— Не забувай, як усе відбувалося. Ще до його зізнання я сказав, що йому ніколи не буде прощення за безневинно засудженого Арона. Так, я знаю, відповів він, а тоді визнав за собою і вбивство Сірі. Я тоді не зрозумів, зате розумію тепер. Саломонсен знав, що то справа рук Арона. Можливо, Арон сам зізнався йому на сповіді, або ж його мати витягла з сина правду й переповіла душпастиреві. Як би там не було, Саломонсен взяв на себе не лише вбивство Анни, але й вбивство, скоєне Ароном. Щоб спокутувати свій злочин.

— Гм, — озвалася Сюнне. — Цілком імовірно. А пані Сьорвік… вона, мабуть, знала. Знала, що син убивця і що покладатися на нього не можна. Знала, що Арон знову може вбити за сприятливих обставин. Тому й не хотіла звідси виїжджати. Щоб захистити від нього інших.

— І щоб захистити його від нього ж самого. Мусила його, певно, дуже любити. Я гадав, що вона просто релігійна фанатичка, то й не надто прислухався до її слів. А треба було…

— Я думала… — стиха мовила Сюнне. — Я думала, що він…