Коло смерті - Кріс Тведт

— То чого тобі треба, Мікаелю?

— Скоро суд над Греком, чи не так?

— Так, за три тижні, — усмішка його зблідла. — Ти ж не розраховуєш на те, що він захоче поміняти захисника й знову перекинутися до тебе? Досі він був задоволений своїм адвокатом.

— Не сумніваюся. Але справа складна. Гадаєш, матимеш хоч шанс її виграти?

— Така ймовірність існує, — тепер він щосили демонстрував свою знудьгованість. — Послухай, Мікаелю, я, справді, не маю часу на…

— Єдина можливість виграти цю справу — якщо гратимеш не за правилами.

— Про що ми говоримо?

— Одного вечора я простежив за Гансом Міккельсеном, коли він зустрічався з Ґуставом Німаном. Опісля я мав довгу розмову з Німаном. Тому знаю про план. Я знаю, що Німанові заплатили півмільйона за зміну свідчень.

Запала тягуча, німотна тиша. Стейнар мав ошелешений вигляд. Ганс Улав ледь порожевів на обличчі. Нарешті він таки розтулив рота.

— Якщо те, що ти кажеш, правда, Мікаелю. Наголошую, якщо… То це означає, що Міккельсен вигадав щось таке, про що мені нічогісінько невідомо.

Я знову похитав головою.

— Німан виклав мені всі деталі. Хтось так припасував його свідчення, що вони ідеально збігатимуться з рештою фактажу в справі. Це витвір не Ганса Міккельсена. Хтось зі знанням юриспруденції та кримінального права криється за цим.

Усмішка знову повернулася на обличчя Ганса Улава, ба, стала навіть ширшою.

— Ти вільний думати, що завгодно, Мікаелю. Може, навіть маєш рацію. Хтозна… У кожному разі, це не я.

— Того вечора на набережній, окрім авт Міккельсена та Німана, стояло ще одне авто. Темний автомобіль. Гадаю, ще одна особа перебувала на яхті. Хтось невидимий мені сидів у каюті, навчав Німана давати нові свідчення, — я примовк, уважно вивчаючи його вираз обличчя. — Шкода, не мав часу ближче приглянутися до авта чи записати його номер.

— Дійсно, шкода.

Я кивнув.

— Так, шкода. Та виявилося, що це й не важливо. Німан одержав половину обіцяної суми авансом у вигляді чеку з банківського рахунку на Кайманових островах.

— То щасти тобі знайти власника того рахунку, Мікаелю.

Я засміявся.

— Еге ж, твоя правда. Завдання майже непосильне. Але шукати зайве, — я вийняв з внутрішньої кишені аркуш паперу. — Навіщо, якщо я знаю, хто поклав на той рахунок гроші. Це — копія витягу з їхнього клієнтського рахунку. Тут видно, що чверть мільйона крон було переведено з Норвегії на конто, з якого Ґустав Німан повинен зняти цю суму. Перевів гроші ти, Гансе Улаве.

— Ти скористався клієнтським рахунком фірми, щоб заплатити хабар свідкові?! — скрикнув Стейнар, якому нарешті сяйнуло, що ж відбувається. Голос його зірвався на фальцет. — Наш клієнтський рахунок? Та яким же бовдуром треба бути!

— Цілковитим бовдуром, — підтвердив я. — Дурість часто взаємопов'язана з жадібністю. Я надіслав одну копію до поліції, іншу — в асоціацію адвокатів, разом з письмовим зізнанням Ґустава Німана. Вони неодмінно з тобою зв'яжуться, за день чи два.

Масивне шкіряне крісло стало вмить наче завеликим для Ганса Улава. Він весь зсутулився і ніби аж зіжмакався у мене на очах. Раптом постав у своїй природній іпостасі розпещеного, егоцентричного маленького хлопчика. Я обернувся до Стейнара.

— Скидається на те, Стейнаре, що скоро ти зостанешся тут сам, як палець. Хай тобі щастить втримати фірму на плаву після цього! Бувай!

— То як, одержав сатисфакцію? — запитала Сюнне.

— О, то було шалене задоволення!

— Таке ж шалене, як ти його собі вимріяв, доки сидів у в'язниці, плекаючи мрії про помсту?

— Ні, можливо, не таке повне. Дуже зрідка втілені мрії виправдовують сповна сподівання. Але відчуття сатисфакції таки було…

— Чудово, — усміхнулася Сюнне. — Хотілось би при тому бути… Але мені ось не дає спокою запитання. Якби жив Петер, ти б так вчинив?

— Не знаю. Петера немає…

Через кілька днів я прийшов на роботу раніше, стояв, спостеріагаючи, як небалакучий юнак з кислою міною прикручував латунну табличку з написом «Адвокатська контора Берґстрьом & Бренне». Я замовив її потай від Сюнне. Коли вона прийшла, я саме начищав табличку кухонним рушником.

— Маленька плямка, — сказав я. — Наша репутація має бути блискуча й незаплямована.

Сюнне усміхнулася, але була та усмішка якась не зовсім радісна. Я почимчикував за нею до її кабінету, приніс каву й поцікавився, у чому річ.

— Пусте.

— Так ти могла відкрутитися, коли я ще був нікчемним найманим рабом на зарплату, але не тепер. Тепер я твій партнер. Розповідай, що трапилось. Я гадав, ти зрадієш, побачивши табличку.

— Та я