Коло смерті - Кріс Тведт

був солодкавий, нудкий сморід. Мене занудило. Щось там здохло. Мабуть, вівця, яку не змогли закопати при такій холоднечі. Земля промерзла, стала твердою, мов камінь. Я вже повернувся до виходу, бо сморід стояв нестерпний, але інша думка стримала мене, струмом пустила тривогу моєю нервовою системою.

На подвір'ї не було людських слідів.

Я обійшов увесь хутір, але єдиними слідами були наші з Сюнне сліди — виразні відбитки на білій, замерзлій траві. Жодних слідів пані Сьорвік.

Я підійшов до собаки. Той усю свою увагу спрямував на безформну масу далеко в кутку. Роздивившись довкола, я надибав залізні граблі, схопив їх обома руками. Нудота знову підкотила до горла, на очах виступили сльози, та я намагався не зважати і рівно дихати. Я підходив до кутка, так ніби там лежала бомба, граблями порозтягував на боки накидані купою старі ізоляційні матеріали, руберойд. Розгорнув ветхе ганчір'я. Зачепив металевими зубцями те шмаття й обережно підняв. Нахилився, щоб ліпше бачити.

Не можу сказати, що я її упізнав, настільки було спотворене обличчя. Одна половина закривавлена, інша — суцільне місиво. Вирване око звисало на щоку. Скроні розколоті, розтрощені, з глибоких ран видніються білі скалки кісток і щось сіре, вочевидь, мозок. Один кутик рота роздертий, зламана щелепа, вишкірені жовті зуби на тлі багряної плями. Сиве волосся просочене кров'ю. Начеб її волосся. Та я і так знав, що це вона — пані Сьорвік. Не міг бути хтось інший. Я підвівся, відвернувся убік і виблював. Зробив кілька кроків до дверей, мене знову вирвало.

Загарчав собака, грізним утробним риком.

Коли я підвів голову, побачив на порозі Арона.

— Бачу, ти її знайшов. Я помітив з вікна, як ти сюди зазирав.

Я хотів щось сказати, але голос не слухався мене. Я відкашлявся, сплюнув і почав знову.

— Навіщо? — запитав хрипко.

— Навіщо? Вона відмовлялася переїжджати. Після усіх цих років, спершу у в'язниці, потім — тут, лише з нею та вівцями, ми заслужили собі нарешті на повернення додому. Я казав це їй, а вона сказала — ні. Я навіть показав їй листа від Сюнне, де писалося, що мене виправдають, але вона й тоді сказала «ні». Вона казала, що ми ніколи звідси не поїдемо. Що я мушу назавжди залишитися тут з нею.

— Чому вона відмовлялася переїжджати?

Арон не відповів, та я раптом сам здогадався. Іншої причини бути не могло.

— Вона знала, так? Вона знала, що ти винний. Що це ти вбив Сірі.

— Я не хотів, — відповів Арон, тональність його голосу дуже змінилася. — Вона сама винна. Ми мали цілуватись, ми домовилися про зустріч, та раптом вона не захотіла більше. Я розсердився… якби з нею не було так важко, цього ніколи б не сталося.

— Розумію… Та ми однаково доб'ємося виправдання, Ароне. Ти вже відсидів за вбивство, тож тепер це не має жодного значення.

— Ви нікому не розкажете?

— Та ні, що ти! Попри все, ти ж наш клієнт, — запевнив я його. — Ми зв'язані обітницею нерозголошення таємниць клієнта.

— А про маму? Про неї теж нікому не розкажете?

— Ні, — намагався я зберегти твердість голосу. — Ми тобі потрібні, без нас тебе не виправдають, Ароне. Без нашої допомоги тобі ніколи не вибратися звідси.

Арон завагався. Мені погано було видно його обличчя проти світла, але завважив білий полиск — він усміхався.

— Ти брешеш, — мовив Арон.

Моя рука все ще стискала граблі. Я хотів замахнутися ними, але надто вже незграбною зброєю виявився садовий реманент, до того ж, Арон був молодший, сильнішій і прудкіший. Набагато прудкіший.

Не знаю, чим він мене вдарив, але поцілив збоку в обличчя з приголомшливою, звірячою силою. Перш ніж я зреагував, ба, перш ніж долетів до підлоги, він поцілив мене вдруге майже в те саме місце; почувся звук, ніби щось тріснуло. Звук пролунав начеб з-під черепа, і я ледь не умлів від страху, миттю пригадавши обличчя під ганчір'ям. Я ще подумав, що не хочу так скінчити своє життя, не хочу мати такий відразний, бридкий вигляд.

Я лежав на підлозі. Арон чорною тінню навис наді мною. Істерично заходився гавкотом пес. Арон рикнув на нього, але той не відступав, хоч і тримався на безпечній віддалі. Арон замахнувся на нього, однак схибив, я чув, як клацнули зуби, коли собака люто огризнувся. Арон вилаявся. Раптом він кудись зник. Замість його силуету я бачив яскраво-білий, прямокутний просвіт дверей, вихід з темряви в світло, і подумав, що будь-якою ціною мушу вийти звідси. Але я й поворухнутися не міг. Просвіт дедалі віддалявся, малів, аж доки став крихітною цяткою у нескінченній далині, а тоді й цятка зникла, ніби погас екран телевізора.

Розділ 66

Коли я прийшов до тями, собака шарпав і тягнув мене, лизав обличчя. Може, тому я й опритомнів. Я намагався пригадати собаче ім'я, розумів, що тільки-но недавно чув його, а згадати не міг. Потім мені стало холодно,