Фосфорна квітка - Еберхард Паніц

— А що саме? — запитав спантеличений Едвардс. — І яке вам до цього діло? Я взагалі не знаю, що мені з'ясовувати, та й вам нічим не зобов'язаний.

Але тут Кендлер виклав свої козирі й назвав Едвардса хамом та безсердечним егоїстом. Якщо він залишив дружину в такому стані напризволяще, то від нього можна всього чекати. Він, мовляв, навіть не здатний зрозуміти, як то необхідно з'ясувати все, що стосується цього випадку, до найменших подробиць.

— Що це було: отруєння побутовим чи чадним газом? Можливо, хтось із якихось міркувань підготував це вишукане вбивство, а ви — іноземець, — єхидно процідив крізь зуби доктор Кендлер. — У такому випадку рекомендується точно знати свої обов'язки й права, які аж ніяк не є необмеженими. Вам, принаймні, доведеться дати відповідь на всі ці запитання, повірте мені!

Едвардс раптом геть витверезів, на хвилину втратив дар слова, а тоді крикнув у телефонну трубку:

— Жахливо! Я зараз же до вас приїду, ми це негайно владнаємо. Не кладучи трубку, він глянув на годинник.

— Так не піде — сказав йому доктор, тоді голос урвався, стало чутно лише гудки. Все.

Свинцева втома здолала Едвардса, й він, навіть не скинувши пальта, міцно заснув біля письмового столу. Сахнувшись від телефонного дзвінка, він не знав, скільки минуло часу: кілька хвилин чи години.

— Ще не пізно, — почувся зовсім близько Рітин шепіт, — подумай-но добре.

Він не відповів. Пізніше йому спало на думку, що вона хотіла нагадати лише про подорож на Іск'ю, а тепер видалося, ніби це з її боку була погроза. Тому Едвардс поклав телефонну трубку на стіл і пішов у протилежний бік, до спальні. Вже другу ніч він проводив удома без Маргрет. Можливо, й останню ніч перед утечею на острів Іск'ю чи ще кудись. Здавалося, не лише той злий доктор намагався розворушити його й загнати. Ні, він не був людиною поза законом і нікуди він не втікав, однак був зацькований, виснажений, смертельно втомлений. І Едвардс умить заснув.

Уранці він прокинувся біля дев'ятої години й здивувався, що телефонна трубка й досі лежить знята на письмовому столі. Голова була свіжа, і Едвардс твердо вирішив викреслити з пам'яті минулу добу. Проблема з мандрівкою на Іск'ю розв'язалася сама собою: літак, про який вони не могли дійти згоди, вже вилетів. Ріта, звичайно, зосталась теж. «Хай іншим разом, — сказав собі Едвардс. — Краще бути на острові Пасхи, ніж ото в обличчя тобі має дмухати крижаний вітер». Маргрет усе ще була його дружиною, і він кохав її, хоча й не знав, що його так міцно з нею зв'язало: безглуздя, любов, ревнощі чи просто звичка.

Едвардс пустив холодний душ і стояв під ним удвічі, а то й утричі довше звичного. Сніданок виявився до смаку, бо він давно не мав у роті й крихти. Газет з поштової скриньки він не взяв. Його не цікавили навіть учорашні футбольні матчі, прогноз погоди, повідомлення з біржі праці, не хвилювала навіть ота бридка базгранина про нього та Вундервальда.

Едвардс мить обмірковував, як би скасувати сьогоднішні уроки з англійської, й одяг найкращий із своїх костюмів.

Коли він задля порядку поклав трубку на місце, то телефон відразу ж задзвонив. На проводі був Вундервальдів син, він сказав, що вже цілу годину не може до нього додзвонитися.

— Ось тут сумка Маргрет, — повідомив він. — Ви не хочете її забрати? Батько, на жаль, ще не зовсім одужав, а то сам привіз би. В обід я знову буду тут, у нього, може, приїдете по сумку?

— Безперечно, приїду! — відповів Едвардс. Вундервальд не вперше доручав своєму синові робити за нього якусь неприємну справу. Була надія застати вдома й Цахаріаса. Вундервальд-старший у таких випадках заводив жваву й веселу балачку про свої плани. Та він і нині не мав причин для скорботи. Маргрет жива, він, Вундервальд, очевидно, теж знав, що дехто не діждеться, коли вона нарешті випишеться з лікарні. Якщо дивитися на все це неупереджено, то Вундервальдові треба ще й дякувати, бо то він своїми рішучими діями відвернув найгірше.

Саме коли Едвардс хотів уже виходити з дому, прийшов пан Габерштайн, рівно о десятій годині. Він одхекався й, сідаючи, як звично, зі своїм зошитом для запису слів до письмового столу, зразу ж помітив нову Вундервальдову картину. Цей чоловік успішно торгував нерухомим майном і, хоча погано розумівся на мистецтві, зате мав гострий зір.

— Чудернацькі квіти, зроду таких не бачив, — мовив він, киваючи на фіолетовий відблиск за зображенням Маргрет. Едвардс аж тепер серед грибоподібних, лискучих чагарників помітив іскринки, які нагадували собою квіти, що розпукуються.

— Ladies, potatoes, tomatoes[13], — промимрив Габерштайн. Він був людина самовпевнена, тримався по-світському, багато подорожував, займаючись купівлею й продажем земельних ділянок, мав розкішні квартири в Чікаго та Нью-Йорку, однак серед Едвардсових учнів він був найслабший. Щоразу доводилося починати з азів, аби пояснити йому винятки утворення множини іменників або якусь дієвідміну. Його пам'ять на адреси клієнтів чи найдрібніші ознаки земельних ділянок у якій завгодно частині світу була виняткова, але для вивчення мов не годилася. Він завбачливо не наважувався віддалятись і на кілька кварталів од своєї нью-йоркської філії, бо вже, читаючи по складах вивіски з назвами вулиць, починав затинатись, тим паче, якщо доводилося про щось у когось розпитувати. До того ж вимова його була жахлива. Хоч би як Едвардс старався, але так і не навчив його вимовляти англійське слово «cheat». Цього ранку йому теж забракло терпіння, й він почав картати Геберштайна:

— Дорогесенький, та це ж «чіт», а не «шіт»[14], тобто обдурювання, дуже важливе слово, з ним ви ще не раз зустрінетеся, займаючись своїми справами в Чікаго. Та й тут — теж. Отже, вимовляйте це слово подумки, доки самі себе не