Фосфорна квітка - Еберхард Паніц

— Ні, не треба! — гукнув він до Ріти, яка вже зіскочила з ліжка й почала збирати розкиданий одяг, а десь там подзвонили знову, цього разу дуже настирливо.

— Так може дзвонити лише мій старий, — відповіла Ріта і, натягуючи на себе спідницю й блузку, поспішила відчинити двері.

Квапливо вдягаючись, Едвардс чув, як там хтось варнякав, нібито зараз була не ніч, а білий Божий день.

— Ми майже домовилися поїхати на Іск'ю, — сказала Ріта, заходячи зі своїм батьком до кімнати. — Бо тут погода й справді бридка.

Вона сіла на ліжко біля Едвардса.

«Старий», якому не виповнилося ще й п'ятдесяти років, зупинився біля порога й запалив сигарету.

— Я тут випадково проходив, дивлюсь — вікна світяться, — сказав «старий», порушуючи прикру мовчанку. Потім зізнався, що то він подав ідею про подорож. — Зміна місцевості не обов'язково має вести за собою зміну способу мислення, — додав «старий», усміхаючись. — Трохи помандрувати не зашкодить, якщо визначилися фронти. Ви там спокійно зможете обміркувати те, що буде далі. Бо тут зараз надто легко збитися з того чи того напрямку, а від Вундервальда варто триматися на належній відстані.

Застібаючи комір Едвардсової сорочки й поправляючи йому краватку, Ріта розмовляла з батьком про вже замовлені квитки на літак, але просила його надалі не втручатись у цю справу, мовляв, не потрібно.

— Зрештою, Річард не має нічого спільного з тією нісенітницею, про яку пишуть газети.

— Абсолютно нічого, — сказав Едвардс і хотів був підвестись, але для цього довелося зіпертись на Рітині плечі. Його капелюх лежав зім'ятий на ліжку, він мацнув наосліп, не влучив, потім, злий сам на себе, вхопив капелюха й нап'яв собі на голову. — А тепер я хочу додому. Крапка.

Йому було байдуже, що ще скажуть Ріта і її тато про Вундервальда, про Іск'ю або якісь інші, більш сонячні острови, хотів уникнути будь-якого втручання в цю справу. Сидячи згодом в автомобілі, він дивувався темряві й тиші, що запала довкола. Але раптом заторохтів мотор. На шибці під щіточкою біліла записка, тож йому довелося вийти з машини ще раз.

— То fly! — Вигукнув він, побачивши у вікні голову своєї мадонни, яка теж щось йому гукнула й щось кинула. Він потім наставив записку до фар і прочитав: «У вашої прекрасної дами дивний гумор, вибачте за телефонний дзвінок у барі «Дзвіночок».

Вгорі у вікні й досі видніла її кумедно-гарна голівка.

— Ти стерво! — крикнув їй угору Едвардс, але це, м'яко кажучи, прозвучало занадто ніжно й приязної Навіть її поліційного шпига почали мучити докори сумління, ось у чому секрет, на цю роль вона могла б знайти натурального пройду, дідько б його забрав! А може, то справді був її батько, який хотів бачити того «газовика» саме в його особі?

Він знову заліз до кабіни й пожалкував, що не має під руками чогось такого, що можна було б потрощити. Десь пропав капелюх… А може, то Ріта викинула його з вікна в безодню ночі? Мотор заревів. Машина рвонула з місця, а настрій був такий, що хотілося розбити й ту машину, й розбитися самому. Але Едвардс поступово отямився й подумав, що було б краще не впадати в розпач і не розбиватися.

Не минуло й десяти хвилин, як Едвардс уже був удома. Він себе почував так, ніби потрапив не туди, куди хотів, бо навіть не знав, як і чому він туди прибився. Протягом кількох хвилин він, утупившись, дивився на телефон, що стояв посеред столу. Оскільки телефон не дзвонив і взагалі довкола не чутно було ні звуку, Едвардс полегшено зітхнув і набрав номер, записаний на клаптику промокального паперу.

— Лікарня св. Магдалени, слухає сестра Брігітта, — почувся у трубці непевний голос.

— Скільки вам років, Брігітто? — запитав Едвардс, — відчувши дивне піднесення.

Вона відповіла дуже чемно:

— Дев'ятнадцять з половиною. Скажіть, будь ласка, а що ви хотіли?

Авжеж, він так і думав, що їй дев'ятнадцять. Вона тоді трохи почервоніла, помітивши, що він спостерігає, як вона маніпулює хромованими приладами. Шкіра в Брігітти була бліда й веснянкувата, рум'янець проступав лише на обличчі. Він міг собі уявити, як Брігітта зараз тримає трубку, приклавши її до своєї сплюснутої з боків голови в чорній шапочці.

— З вами розмовляє Едвардс, — сказав він. — Було б чудово, якби ви знайшли для мене хвилину часу, я почуваюся дуже кепсько, самотньо.

Голос її ледве чувся в трубці, але йому вистачало того, що вона стояла біля телефону. Брігітта сказала, що не може покликати його дружину, хоча він і не просив її про це. Маргрет насторожилася б, почувши його голос о такій порі; вона просто не могла б собі цього пояснити. «Моторошно з незвички сидіти в чотирьох стінах». Приблизно так сказав він молодій медсестричці, й вона зрозуміла його.

— Дуже мило, що у вас таке терпіння, — провадив він далі, стаючи ще більш набридливим. — Коли ви кінчаєте роботу?

На хвилю запала тиша. Він уявив собі її, зніяковілу, що стоїть у білій палаті, залитій неоновим світлом, яке ввесь час потріскує. Однак до його вух раптом долинули інші звуки. Доктор Кендлер забрав у неї з рук телефонну трубку. А може, він почув і останні слова?

— Ви хочете знати, коли випишеться додому ваша дружина? — грубо запитав він і таким чином зразу навернув його у світ реальних фактів.

Він сказав:

— Так, докторе, — і дізнався, що завтра чи післязавтра він міг би її забрати.

Відразу після цього повідомлення лікар вишпетив його, ніби школяра:

— Це велике неподобство — дзвонити о такій порі в лікарню.

Бачте, протягом дня він не згадав про свою дружину. До того ж це, мовляв, такий випадок, який викликав сенсацію, дуже загадкова історія.