Фосфорна квітка - Еберхард Паніц

А чому б і не посидіти десь з Рітою, замість никати вдома в чотирьох стінах? Принаймні, на певний час буде далі від Вундервальдових картин разом з отими фосфорними квітами.

Ріта гукнула швейцарові у формі, обшитій золотими галунами:

— Привіт!

Це був бар «Дзвіночок», на розі вулиці, підвальчик, у якому майже ніколи не було вільного місця, зате на кожному столі стояв телефон.

— Він ніби розрахований на веселих удовичок та вдівців, — сказав Едвардс, не наважуючись кудись сісти. — І не вельми забезпечених комівояжерів!

— Не скажи, — відповіла вона. — Ці чоловіки мають гроші, а дами знають, чого хочуть. Не кожна така дешева, як я.

Він поклався на долю, пішов слідом за Рітою і почув з усіх боків дзвіночки. Столи й стільці були залізні, майже як у конторі.

— Не чути лише клацання друкарських машинок, — промовив він і, наморщивши лоба, розглянувся, тим часом Ріту якийсь молодик уже запросив до танцю. В метушні дансингу Едвардс утратив її з поля зору, однак сміх Ріти долинав до нього так само безтурботний і трохи задзвінкий. Музика діяла йому на нерви, дратувало все: гамір, схвальні вигуки, сама молодь з її дикими танцями.

Він зрадів, коли Ріта повернулася до столу. Її партнер поспіхом зник, навіть не глянувши на Едвардса.

— Цокнемося, — сказала вона різко, — за що хочеш! Мені тепер усе байдуже!

— Вип'ємо за наші прекрасні мрії, за Іск'ю! — відповів він, намагаючись не показати свого гнітючого настрою. — Колись і справді доведеться усе залишити й поїхати.

— Полетіти! — виправила вона його й засміялася. — То fly[11], пане вчителю! В цей час задзвонив телефон. Едвардс аж здригнувся:

— Не звертай уваги, це не нам!

Але їй захотілося, щоб він узяв трубку.

— Не будь занудою, — благала вона, тицяючи йому в руку трубку.

— Дід Мороз слухає! — гукнув Едвардс, бо нічого ліпшого йому не спало на думку. Відповів чоловічий голос, слова в гаморі ледве можна було зрозуміти. Едвардс простяг Ріті трубку й шепнув їй:

— Можливо, це твій boy[12]!

— Запитай, чого він хоче!

— Говоріть, будь ласка! — Едвардс міцно притис вухо до телефонної трубки й тепер дуже добре все почув. З трубки хтось крикнув: — «Ви — газовик, а не Дід Мороз!»

— А що вам треба? — запитав Едвардс.

Голос ніби віддалився, цілу хвилину було лише захрипле гарчання, а тоді пролунали слова:

— Западись ти, газовику, разом зі своєю лавандовою квіткою!

Едвардс потримав у руці трубку секунду-другу й поклав її. Йому здавалося, що наостанок він ще почув хекання, сміх, тріск і шум.

— Щось неприємне? — запитала Ріта.

— Ні, нічого серйозного, — відповів Едвардс, — дурний жарт.

Коли вони їхали до неї додому, він їй усе переповів. Граючись золотим ланцюжком, вона біля свого будинку сказала:

— Сьогодні ти перебудеш ніч тут, я тебе не відпущу нікуди.

Він кивнув, у нього від страху в п'ятах похололо. Здавалося, з темряви йому погрожують.

— Можливо, у тебе є віскі? — запитав Едвардс і поспіхом пішов слідом за нею, спіткнувшись кілька разів на сходах.

Едвардс ходив Рітиною кімнатою й, тримаючи в руці келишок, час від часу випивав. Ріта сиділа у кріслі й марила Іск'єю. А що ж вона могла ще робити? Можливо, Ріта й справді думала, що він причетний до тієї справи у Вундервальдовому будинку. Якби він утік на острів Іск'ю, це б засвідчило чистоту його сумління, найвищу байдужість. Там він міг сховатися від усяких переслідувань і неприємностей, наприклад, від зустрічі з Маргрет.

— Сідай, ти мене нервуєш, — сказала Ріта. Вона не знала, що ще можна розповісти про Іск'ю, бо ніколи там не була. Просто начиталася про той острів, а читала останнім часом багато. Якось дивно, але вона навчилася трохи італійської.

— У крайньому разі, зможемо перебитися, якщо витратимо всі гроші, — мовила Ріта. — Ти даватимеш багатим італійцям уроки англійської, а я — німецької.

Едвардсові запаморочилося в голові, хитаючись, він підійшов до Ріти. Надто багато випито віскі, а перед тим ще й мартіні у Валентінера, коньяку в кафе. Ноги більше не слухалися, він раптом сів біля неї, й Ріта мовчки глянула на нього. Спочатку зірвала йому з шиї краватку, тоді разом зі своєю сукнею кинула в куток його піджак.

— На Іск'ї було б не так-то й кепсько, — сказав він, коли вона затягла його в постіль. — Тут холодно. Ти не відчуваєш?

— Уяви собі, що ми на Іск'ї, уяви собі щось, — шептала вона йому, коли він, міцно заплющивши очі, байдуже лежав біля неї й навіть не відповідав на поцілунки. Вона обняла його обома руками, притислася колінами до його колін, але почала теж мерзнути й розчаровано спитала: — Невже ти й справді не можеш собі нічого уявити? Невже у тебе немає фантазії? Чи я тобі не подобаюсь?

Вона підвелася поряд у постелі, обхопила руками свої груди й зашептала до нього:

— Та глянь же на мене! Не думай, будь ласка, більше ні про що. Йди до мене!

Він похитав головою і відвернувся, на часточку секунди йому видалось, ніби він чує голос Маргрет, бачить її обличчя в мерехтінні фосфорних іскор, майже як на тій Вундервальдовій картині.

— Я п'яний, — сказав він і сахався від найменшого шуму й будь-якого зблиску світла, що проникав з вікна. — Я краще піду додому.

Ріта знову міцно пригорнулася до нього.

— Може, загасити світло й опустити штори? — запитала вона. — Скажи, що мені ще зробити? Як ти хочеш? Я зроблю все що забажаєш.

Едвардс лежав нерухомо, й Ріта відштовхнула його від себе. Десь у квартирі задзвонило, і