Фосфорна квітка - Еберхард Паніц

— А до чого тут Маргрет? — запитав Едвардс. — Я не розумію ваших натяків. Валентінер знову сів за стіл у кутку, навпроти, й обережно поклав руки на папірець.

— Майже сто двадцять тисяч готівкою. А ще картини. Хіба це дрібниця?

— Це ви заповіли Вундервальдові?

— Половину спадку, авжеж.

— Він знає?

Валентінер звів догори брови і єхидно подивився на Едвардса:

— А ви не знали?

— Звідкіля?

— Маргрет знала.

— Тоді вона це забула, — відповів Едвардс.

То й не диво, подумав він, Маргрет не цікавиться грішми, її мало хвилюють такі речі, як чиясь остання воля, бо вона взагалі подалі відганяє від себе будь-яку думку про смерть. Однак деякі картини в дальніх залах цього будинку викликали в неї захоплення, це він знав, про них Маргрет часто мріяла: пейзаж Маркусі, портрет Дікса, розп'яття Шагала і, звичайно, усі оті фігурки Барлаха. Не могло такого бути, щоб вона лишалася байдужою, якби знала, кому це все колись дістанеться.

— Ідея моя, — сказав Валентінер і постукав пальцем по заповітові. — Все це віддамо доброму Цахаріасу, він його чесно заслужив.

Старий гендляр пірнув у крісло й зігнувся, здригаючись від кашлю.

— Зачекайте кілька років, будь ласка! Не тільки його картини, а кожна ляпка його пензля стануть у п'ятдесят разів дорожчі, ніж уся оця мазанина! Ще за його життя я роблю все, що можу, хоча це не багато.

— Його зашельмують, він утратить рештки авторитету, якщо житиме так і далі, — відповів Едвардс. — А ваша дочка? Наскільки я знаю, Сара не надто високої думки про Вундервальдове мистецтво. Як вона на це зреагувала? Адже інакше все колись дісталося б їй.

— Можливо, ще й з газом, — відповів старий. — Зрештою, це могло б розтривожити й Вундервальда.

Едвардс не повірив своїм вухам — обурено відрізав:

— Сара ще дитина, дівчинка, ця думка в корені абсурдна.

— Зате вона вміє рахувати, — сказав переконано господар і розчавив між пальцями сигару. — Вміє рахувати й мріяти. Вона в цьому геніальна, а це — небезпечно!

Едвардс ніяково подивився перед себе, така підозра була жахливою. Двадцятирічна Валентінерова донька служила в банку, бо хотіла жити незалежно, своїм коштом і розсудом. Аби щось сказати, Едвардс повторив те, що вичитав у газетах:

— У негазифікованому будинку — нещасний випадок: отруєння газом. Тут багато нез'ясованого.

— Нісенітниця! — Старий схилився над столом і різко мовив: — Усе з'ясується! Коли рвуться бомби, то, виходить, бомби є, а якщо хтось захоче отруювати газом, то знайдеться й газ.

— Та це ж балаканина! Облишмо це! — захищався спантеличено Едвардс. — До чого це все?

— О-о, й той Кендлер, і поліцай Гінцпетер, і ще кілька десятків нишпорок — такі ж заповзяті люди, як і я!

— Але ж цьому Кендлерові я вже казав, що він перебрав міру, проводячи допити в лікарні.

— Це він на догоду мені, задля моєї гігієни, — різко проказав Валентінер, блідий як смерть. Очі його знову примружилися, і він спитав: — Одколи Маргрет злигалася з Вундервальдом?

— Не знаю! — відповів Едвардс. Йому не подобалось, що старий зовсім не рахується з його гідністю. — Найкраще — запитайте про це в Маргрет або Вундервальда. Excuse me[8], — сказав він і підвівся. — Я нічого не знаю й нічого не хочу більше чути. Маргрет жива, і Вундервальд — теж.

Він пішов до дверей, хотів би добре гримнути ними, але обернувся і сказав:

— Сто двадцять тисяч марок — хіба це виправдання для нахабства? Може статися й таке, що Вундервальд порве цей клаптик паперу.

— Ви й справді в це вірите? — гукнув єхидно старий. — Вундервальд спить і бачить усе вже своїм, а ваша дружина про це лиш мріє. І Сара теж!

Едвардс квапливо збіг сходами донизу, повз реліквії віком у тисячу і дві тисячі років. Старий сказився, збожеволів і став небезпечним, подумав він.

На землю лягли сутінки. Едвардсові довелось увімкнути фари, коли він рушав. В останню хвилину йому спало на думку, що на Кенігсалеє його чекає Ріта Бланк. Про цю зустріч він з нею вже давно домовився; нічого дивного, просто забув її попередити, що не зможе прийти.

Вона сиділа в кафе навпроти ювелірного магазину. Вони тут при нагоді зустрічалися. Вона перекидала з руки в руку свій розкішний золотий ланцюжок. Очевидно, панна Бланк лиш у такий спосіб усвідомлювала його вартість. Іноді Едвардс водив її на протилежний бік вулиці — до вітрин з діамантовими перснями, сережками й платиновими годинниками. Ті речі справляли на неї велике враження, але, як не дивно, вона категорично відмовлялася, коли він, відповідно до своїх скромних можливостей, хотів зробити їй приємність.

— Міг би бути й трохи пунктуальнішим, — дорікнула вона, коли він підсів до неї. — У мене квитки на літак уже в кишені.

Він голосно засміявся й гаряче потис їй руку, в якій Ріта й досі тримала золотий ланцюжок.

— Мадонна, мадонна!

— Облиш, Річарде! Хочеш на Канари чи на Родос, відповідай? Там усе екстра, сказитися можна, ти не уявляєш собі. Є навіть зелене вино, якщо хочеш знати. Do you come with me?[9]

— Один коньяк, будь ласка! — гукнув він офіціантові й усе ще не переставав сміятися.

— «Ве or not to be, that is the question!»[10]

— Мадонно, ми ж не на уроці. — Він просив її трохи вгамуватися. — Ти справді хочеш поїхати?

Вона примхливо скривилася:

— До чого ця розмова? Найпізніше — завтра