Фосфорна квітка - Еберхард Паніц

— Боюся, що вони хочуть забрати не наш будинок, а самих нас, — заперечив йому син Цахаріаса.

— Як же тоді все це можна пояснити?

Едвардсові теж не подобалася впертість Валентінера. Старий антиквар увесь час говорив лише про те, як зросли ціни на земельні ділянки, про земельне право й зажерливість банків. Те, що сталося із Маргрет, його, здавалося, абсолютно не хвилює.

— Йдеться лише про гроші, шалені гроші, — гомонів Валентінер, причому чхав, сякався й говорив про звабливість грошей, усе, мовляв, можна купити, зрештою, навіть убивство, навмисне чи ненавмисне.

— Без грошей і такого шаленства немає й мистецтва…

Маленький чоловічок, здавалося, надміру старається, його пружні ноги бахкали по підлозі.

— Ти скажи, не мовчи, Цахаріасе, або я віддам тебе на поталу тим негідникам. Вони знесуть не лише дах над твоєю головою, але й здеруть із тебе шкіру. Коли хочеш, можу продати кілька твоїх картинок, аби ти мав хоч трохи спокою. Даремно нічого не робиться.

Едвардс уявив собі Маргрет, яка, ледве видершись із пазурів смерті, сиділа отам, нагорі, з людьми, котрі не звертали на неї жодної уваги. Юрливий Кендлер, той неук і чванько, й досі втручався в розмову, говорив про традиційні права власності та про заслуги фірми Бланка перед містом, заслуги, які теж не можна було знехтувати.

— Що законно, повинно законним і лишатися, — резюмував він і цілком серйозно запропонував Вундервальдові пошукати будиночок десь на природі.

— А чому ви нас одразу не виженете на баварські пасовища? — вколов його Пауль Вундервальд. Валентінер розреготався, аж заревів, і відтак уже ніхто нікого не чув і не слухав.

Едвардс чітко уявляв собі й Вундервальдові малюнки, що висіли на стінах, і місто, зображене на малюнках. Скрізь вибухали пакунки з динамітом, а запалювальний шнур звивався поміж уламками бетону та цегляної щебінки… В усякому разі Едвардс не уявляв художника серед ідилічної природи. «Я тут народився й знаю: супроти сили тут можна вистояти лише за допомогою сили», — часто говорив сам Вундервальд. «Будемо сподіватися, що ми розумніші, бо так чи так ми слабші. Але ж це не повинно означати, що ми зійдемо з дистанції, — навпаки! В глупоти лише один шанс: якщо дурніші ми. Невже ж ми такі?»

Лише доклавши неабияких зусиль, можна було зрозуміти, про що йдеться там, нагорі. Валентінер заявив, що хоче змінити свій заповіт, безумовно, не на користь Вундервальдових супротивників. Мовляв, його авторитет антиквара поставлено на карту, він заступився за Вундервальда й на цьому стоятиме.

— Я ні перед чим не зупинюся, — шаленів старий антиквар, пирскаючи, сякаючись і витираючи носовою хусточкою обличчя. Він ревнув на Цахаріаса Вундервальда: — Малюйте, гноме Цахаріасе, й далі в такому ж дусі, але тримайте свій дім у чистоті, а діловодством дозвольте зайнятися мені. Про політику я нічого не хочу знати, це справа вашого сина, він ще наламає там дров. Чи варто весь час плювати через мури Бланка лише тому, що там гримкотять ланцюги?

Едвардс підійшов до топки й погрів руки. Пауль намагавсь умовити батька не йти на жодні компроміси, адже на карту поставлено життя. Не може бути й мови про відступ, на міцний сук — гостра сокира! Справи, які творяться по той бік, не такі-то й безневинні.

На сходах почулися кроки. Доктор Кендлер, не кваплячись, проказав:

— Дуже заплутана справа. Її необхідно з'ясувати. Безперечно, між цими фактами й наслідками слідства є певний взаємозв'язок. Хто ставить на карту людське життя, той не мучиться докорами сумління. Тут, очевидно, зіткнулися найрізноманітніші інтереси.

А Маргрет мовчала. Едвардс розкрив її сумочку й оглянув уміст, хоча хтось уже спускався сходами, можливо, щоб узяти тут шампанського. Передбачалося примирення, компроміс чи навіть угода. Він, Едвардс, лишився осторонь цієї справи, був непричетним до неї, його навіть не взяли до уваги. У сумочці лежав зіжмаканий лист, адресований якомусь адвокатові Міхаелю Тіму, — заява про розлучення: незборима антипатія, протилежні погляди на Бога й на світ. Який Бог, який світ? І що може бути незборимим між двома людьми, які кохають одне одного?

Коли Едвардс виліз із підвалу й потрапив на вулицю, від будинку від'їхало таксі. В ньому сиділи Пауль Вундервальд і Кендлер. Едвардсові здалось, ніби він побачив там і Маргрет. А може, то її образ вималювався в його уяві, бо він би не витримав, якби вона лишилася там, нагорі, в Цахаріаса. Едвардс хотів був уже повернутися й ще раз увійти в будинок, але тут надійшов трамвай, що їхав у східному напрямку й міг би відвезти його до самої домівки.

Едвардс в останню секунду вскочив у трамвай, цього разу ніяка школярка шибок не витирала. А мороз понамальовував на вікнах повно квітів, майже таких чудернацьких, як і фосфорні квіти Вундервальда. Це була не поїздка, а справжнє шаленство, від якого до краю напружувалися нерви. Такого Едвардс іще зроду не знав. Люди заходили й виходили, мовчки втуплювалися в нього, ніби він був одним з тих чудовиськ, про які писалося в газетах: анархія і терор, газ і смерть.

Йому видалося, що крізь замерзлі шибки він побачив біля трамвая Ашфільдів «порше», але напевно помилився. Ні, переслідування він не боявся, так далеко ця справа ще не зайшла. Проте, елегантно плигнувши на ходу, він ушився від жінки в трамваї, яка явно не зводила з нього очей і підходила щораз ближче. Він постояв на посипаній жужелицею ковзанці й, ледве тримаючись на ногах, потягся далі, поки побачив попереду сірий висотний будинок. Це мовби додало йому сили.

Ліфт працював справно, за три роки він псувався лише два рази. Тепер це не нагадувало ні вознесіння на небо, ні падіння в пекло. Беззвучний механізм працював чітко, ніби підкоряючись диявольській формулі заклинання, й завіз його туди, де йому по суті вже кілька годин, а може, й півтора дні більш не було чого робити. Котра ж година? Він міцно, ніби чарівну паличку, обхопив пальцями ключ, двері розчахнулись, у кімнаті грало радіо.

Маргрет