Фосфорна квітка - Еберхард Паніц

— Нарешті й ти прийшов, — усміхнулася вона й кивнула йому головою, ніби нічого не сталося. Тільки-но він підійшов до неї, Маргрет підвелася й ласково, як це вміла робити лише вона, ніжно пригорнулася.

— Доктор Кендлер привіз мене сюди, це було так люб'язно з його боку. На її вустах вималювалась усмішка, Маргрет глянула на нього, і в цьому її погляді не відчувалось анінайменшого докору. Ні слова про те, що вона побувала на порозі смерті, анінайменшої ознаки неспокою в її рухах, від неї скорше віяло безтурботною радістю. В його руках вона побачила свою сумочку й полегшено зітхнула, ніби в житті не було нічого важливішого:

— За нею я ж іще раз ходила до Вундервальда ввечері, вже після тебе. Інакше я давно була б удома.

— Авжеж, — відповів він на цю безглузду балаканину, якою пригощав його й Вундервальд, намагаючись ухилитися від справжньої розмови. Він дав їй сумочку, в якій лежав лист до адвоката Міхаеля Тіма, зіжмаканий разом з обгортковим папером від тієї горезвісної пляшки червоного вина.

— Я дзвонила сюди ще з лікарні, — сказала вона, — але тебе не було вдома. Він стояв, не зводячи з неї очей.

— Так, Пауль Вундервальд хотів, щоб я забрав сумочку. А мене тут затримав отой ідіо^ Габерштайн! Я обіцяю тобі, що з ним покінчено.

Він сподівавсь іншого, але помітив у її погляді холодну впертість.

— Хотів по тебе заїхати, повір мені, — запевнив її Едвардс. — Я не знав, що ти чекаєш на мене. Але Кендлер сказав «завтра чи післязавтра», не назвав точного часу. Той Кендлер, Маргрет… Я не можу нічим собі зарадити, але той Кендлер здається мені досить дивною й сумнівною особою. Чи то й справді був газ, чи Кендлер хоче мене й увесь світ у чомусь переконати?

— Дядечко Фікс приїхав у лікарню, то я й поїхала з ним, — відповіла вона, пустивши повз вуха слова про Кендлера. — Я лише хотіла чимскоріш бути знову вдома.

Вона поміняла сукню, вмилася, підфарбувалась, прибрала посуд, з якого він снідав, — і все це за кілька хвилин.

— Богу дякувати, що ти нікуди не пішов, — сказала Маргрет, сідаючи.

— Маргрет, — Едвардс упритул підсунув до неї своє крісло, доторкнувся до її колін. — Маргрет, що означає цей лист? — Він кивнув на сумочку й знизав плечима. — Ти хочеш піти від мене?

Вона відкинулася назад, ухилилася від його наміру бодай крадькома доторкнутися до неї.

— Якщо ти бачив листа, то навіщо про це питаєш? Хіба лист не пожмаканий? Я пожмакала його ще до того, як це сталося у Вундервальда…

— А тепер?

Маргрет зміряла його допитливим поглядом.

— А що ж могло змінитися? У мене є свої друзі, в тебе — свої, то згодом з'ясується, чи сумісне те, що дехто вважає несумісним. Звичайно, Бланки й Вундервальд, це — ніби вогонь і вода. А твій Ашфільд… У мене закралася страшна підозра, Річарде.

— Ні!

— Позавчора я бачила його поблизу Вундервальдового будинку з якимсь суб'єктом, а сьогодні — знову.

— Ні.

Губи її стислися, Маргрет хвилину мовчала, можливо, щоб дати йому час прийняти якесь рішення або принаймні збагнути, як серйозно вона усе це сприйняла.

— Мене завжди гнітило, коли він з'являвся ще в Сан-Франціско, й тим паче, коли він раптом став тут власником великого підприємства. Ти залежний від нього?

— Ні, й ти це знаєш, — відповів Едвардс, і до нього знову повернулося трохи колишньої самовпевненості. — Ми знаємося з ними дуже давно, я йому та їхній сім'ї багато дечим зобов'язаний, а тому для мене не існує жодних причин цуратися його. Він нормальна людина, з різними суб'єктами не має нічого спільного. Ти помиляєшся, Маргрет. Це, мабуть, непорозуміння.

— Я не вірю, — сказала вона. — І я це так не залишу, в мене було досить часу на роздуми. Коли людина пережила щось подібне, то починає дивитися на світ по-іншому. Мені кожного разу затинало подих, коли я зустрічалася з Ашфільдом.

Це була відплата за три роки, проведених з Маргрет, і за тридцять — з Ашфільдом. Власне кажучи, Едвардс не мав батьківщини, йому здавалося, що він влаштував був своє життя поряд з Маргрет. Батьки Едвардса колись жили в Німеччині й утекли звідти, після їхньої смерті його всиновили Ашфільди. Мовою Річарда був американський варіант англійської, якою розмовляли в Берклі діти заможних сімей. На каламутному Рейні він став учителем для тих людей, яких Маргрет не могла терпіти. У нього була зручна квартира, як на його смак, першокласні меблі й килими. Ашфільди тримали в селі ферму, їхнім багатством були корови, зернові склади, автомобілі й кілька розкішних квартир у Сан-Франціско, які вони здавали в оренду частково вмебльованими.

— Ні, ти помиляєшся, — повторив він. — З Ашфільдом в останній час у мене могли бути якісь непорозуміння, але я від нього вже давно не залежу. І повір мені, я знаю Гаррі майже так само, як себе.

Задзвонив телефон. Едвардса сіпонуло. Маргрет зняла трубку й проказала:

— Слухаю!

Тоді зблідла, прихилилася до стіни й зашепотіла, обхопивши обома руками телефонну трубку:

— Він — мертвий…

— Вундервальд? — запитав Едвардс.

— Газ, — сказала вона й злякано затрясла головою.

— Знову газ!

Едвардс негайно вирушив туди автомобілем. Маргрет лишилася вдома, вона не проказала більше жодного слова, лише, ніби від тику, ввесь час трясла головою.

Перед Вундервальдовим будинком юрмилися роззяви. На одному з поліційних автомобілів блимав синій вогник. Машина швидкої допомоги зупинилася біля заводського муру, там, де позавчора вночі й сьогодні в обід Маргрет наче бачила Ашфільда. В будинку смерділо газом, хоча з відчинених вікон дмухав холодний вітер. Якийсь поліцай запитав Едвардса його прізвище й кивнув головою, ніби йому все зрозуміло.

З Цахаріасом Вундервальдом не сталося нічого. На сходах стояв його син