Бунт моїх колишніх - Ірина Сергіївна Потаніна

— Ні, — заспокоїла я його, — просто пишу одне оповідання на кримінальну тему. Ось і цікавлюся. — «А чого це я, власне, перед ним виправдовуюся? Непорядок. Потрібно бути строгішою. Нехай відчує, що провини йому поки не пробачено». — То ти відповіси мені нарешті, чи ні?

— Ні. Ти ж розумієш, у кожному конкретному випадку потрібно діяти по-різному. Я б натис на оточення об'єкта. Завжди знайдеться двійко чи трійко заздрісників, ладних розповісти все, що їм відомо… Але це не в кожному разі допомагає…

— Як завжди, жодної користі від тебе! — обурилась я. — Гаразд, поки не палитимемо юнітів.

— Поки що?

— Поки, — я мимоволі зітхнула, і знову язик заворушився проти мого бажання, вимовляючи зовсім не заплановані мною тексти. — Зажди… Опере… Ти того… Дзвони, коли що…

Колись давно Жорик працював у міліції. Крім кепської вдачі та цілковитої втрати решток гуманізму, від колишньої роботи в Георгія залишилося ще й прізвисько Опер.

— Дача і доча — два головні лиха і два головні захоплення мого життя, — самозречено заявляла мама, маючи на увазі мою молодшу сестру Настю. Слід зауважити, що дванадцятирічна Настуся, протягом останніх років значно переплюнула дачу в тому, що відбирала значно більше батьківських сил і нервів.

— Нічого не вдієш, — серйозно заявляла Настуся у відповідь на такі зізнання, — у мене перехідний вік. Терпіть.

Варто також самокритично додати, що, я, замість потреби у застосуванні виховних методів, в такі моменти відчувала до Сестриці щирий інтерес. Спостерігати, як набір природних інстинктів і затяганих дорослими істин поступово видозмінюється, втілюється у особистість і починає самостверджуватися, так само цікаво, як і відслідковувати перетворення гусені на лялечку, а далі на метелика. Звичайно, мусить минути певний час, перш ніж новоявлена самостійна людинка зрозуміє, що самостверджуватися з допомогою рідних і близьких, хоч і простіше, але не так дієво. Видно, цей час і називається в нас перехідним віком.

Звичайно, по приїзді я застала черговий виховний процес.

— Ні, діти — шкідники від природи! — радісно кинулася до мене мама, яка тепер нарешті мала кому поскаржитися на сестрицю. — Просила її полити квітку, а вона телевізор полила!!!

— Може, вона промахнулася, — мимоволі заступилась я за сестру.

— Не повіриш, — мої слова мама, за звичкою, котру мала ще з часів мого перехідного віку, проігнорувала, — їй, бачся, хотілося покрутитись… Посеред кімнати і з лійкою в руках!

Цієї миті на ґаночку дачі постала винна власною персоною.

— Катрусю! — радісно заволала вона і з переможним кличем диких індіанців кинулась мені на шию. — Не звертай на маму уваги, — шепнула на вухо. — Вона, як і водиться в такому віці, все перебільшує.

— Настусю, а що, Даша і тобі теж вирішила змінити імідж? — дивлячись на масу тоненьких кісок сестриці, я подивувалася, яка ж та Даринка працьовита. Це ж скільки треба було плести?!

— Чому Даша? — Настуся насторожилася. Вони з Даринкою були давніми, як самі вони казали, подругами. Усе раннє дитинство жили в одному під'їзді, а нині вчилися в одному класі. Загалом, Настя з Дашкою дружили.

— Я була в гостях у Шурика і Силенських, — не підозрюючи про майбутню катастрофу, відверто зізналась я. — Дарія вирішила познущатися з Вікторії та змінити їй імідж. Мам, уявляєш нашу дорослу Вікторію з негритянською зачіскою?

Настуся сполотніла.

— І що? — намагаючись опанувати себе, запитала вона. — Затонкі кіски на голові в тітки Віки Дашка заплела?

Мама за спиною в Настусі щосили робила мені якісь знаки, намагаючись пояснити ними, що саме мушу відповісти сестрі. Але я, як на зло, не цілком зрозуміла, чого від мене хочуть.

— Та куди вже тонші, — запевнила я сестрицю.

— І тут вона встигла! — ледве стримуючи сльози, скрикнула Настуся. — Мамо, негайно розплітаємося!

Схоже, наших дівчаток відвідав дух суперництва.

— Ні! — закричала мама. — Я мало не збожеволіла, поки плела все це! Сама дивуюся, як ти мене змусила на таке зважитися… А тепер ще й розплітати?! Слухай-но, зрештою, в тебе ж однакова зачіска не з Дашею, а всього-на-всього з тіткою Вікою. Цього ніхто з твого класу не знатиме…

— Даша знатиме, — трагічно виголосила Настуся.

— Нічого не розумію! — розгубилась я, але від мене просто відмахнулися.

Наступні півгодини я істерично доводила Настусі, що мати таку саму зачіску, як у матері однокласниці — швидше почесно, аніж ганебно. Мама щось колупала на городі й тихцем посміювалася, дослухаючись до нашого діалогу. Як жінка щира, вона примудрилася легко ухилитись від розмов на цю тему і заявила, що гінцю, який приносить лихі звістки, й голову з пліч, тобто, раз я Настусю так засмутила, то кому ж тепер із її кісками й морочитися, як не мені. На тридцятій хвилині розмови я пообіцяла постригти сестру наголо. Настуся остаточно образилася і ретирувалась до своєї кімнати. Страждати і рятувати голову від обстригання. Нарешті я могла заговорити про те, що мене цікавило. Ми з матір'ю урочисто всілися в новій, буквально вчора добудованій батьком альтанці.

— Чудова у вас альтанка, — почала я, бо мала намір спершу підлизатися як слід, а вже потім усе інше.

— Ой, не нагадуй, — відмахнулася вочевидь потішена ненька. — Слово честі, я просила тільки поставити надворі невеличку лаву…

— Батько, як завжди, перестарався? — я розвеселилася, оглядаючи витвір батьківських рук. Величезний дощаний стіл та дві лави, які розмірами більше нагадували односпальні ліжка, підносилися посеред асфальтованого майданчика.