Бунт моїх колишніх - Ірина Сергіївна Потаніна

— Або: «Люба, наші мечоносці за ближчого розгляду виявилися кровожерливими піраньями», — Шурик теж долучився до гри. — Домовилися. Радий, що ти погодилася. Гадаю, ми чудово з цим упораємось!

Як це завше й бувало, найважливіші рішення я приймала непомітно для себе. Втішало тільки те, що в будь-якому разі провчу Георгія. Коли розслідування виявиться вдалим, він лопне від заздрощів, а якщо скінчиться невдачею — збожеволіє від каяття.

Розчинені навстіж вікна «Форда» не рятували від нестерпної задухи цього недільного вечора. Навіть те, що обабіч траси тяглися тіняві лісопосадки, нітрохи не додавало повітрю свіжості. Разом із усім навколишнім світом я болісно нудилася в очікуванні дощу. Небо красномовно супилося, але ніби глузуючи, зберігало вперту сухість. Цікаво, що мій внутрішній стан із виразністю блискучого пародиста наслідував настрій природи. Кожен нерв напружено очікував струсу. Ось воно — перша серйозна самостійна справа. Я гранично зібрана і готова до будь-яких подій. На жаль, нічого не відбувається. Ще б пак: якщо я не докладу зусиль, нічого й не може відбутися. А сили для цих зусиль, певна річ, не лишилося.

«Гляди, не лопни від нервової перенапруги», — в'їдливо попередила моя Самоіронія.

«Ой, не ятри душу, — відмахнулась я. — Краще зберіть там у себе консиліум та придумайте нарешті, що ж робити. Я просто зобов'язана поставити Жорика на місце. Він, бачся, поїхав у справах!» — я уявила, як Жорик повертається і виявляє мене, оточену пошаною та повагою. — «Пробач, я зовсім забула про тебе за цей час! У мене, знаєш, було стільки клопоту, — я подумки проказувала свій майбутній монолог, аж поки настільки вжилася в образ, що навіть почала ворушити губами і зарозуміло підвела брови. — Я отримала надто важливе замовлення. Та, хвалити Бога, все обійшлося. Я, звичайно, впоралася з завданням, хоча це було й не так просто…»

У тому місці, де я мусила докладно описати свої неймовірні подвиги, уява різко загальмувала. Придумати, як саме я впораюся з замовленням, вона не могла.

«Пригоди заявлено, а що починати для їхнього народження — невідомо, тому покладаємо ухвалення рішень на внутрішній голос та інші неіснуючі інстанції… Негативна тенденція», — невдоволено забурчав мій Внутрішній Голос.

Здіймаючи куряву на дорозі, я гнала «Форда» до батьківської дачі та намагалася накидати в голові бодай поганенький план дій щодо запропонованої Шуриком роботи. Розгляд заповітної теки з інформацією про об’єкти, котрі потребували перевірки, мене водночас порадував і засмутив. Річ у тім, що з однією із наших рибок я стикалася раніше. Це була Валерія Венгерська, або просто Валька, секретарка і коханка одного мого старого знайомого. Нині, як свідчила наявна в Шурика інформація, Валька мала в своєму розпорядженні солідні кошти. Що Кішка (так я подумки величала Валерію за цілковито котячу естетику і пластику), яка постійно крутиться в колах, наближених до кримінального світу, могла раптом ступити на шлях праведний, мені не вірилося. Засобів для того, щоб рибка на ймення Кішка стала більш відверта зі мною, я, на щастя, трохи мала. Це радувало. Засмучувало ж те, що на даний момент це нікому не було потрібно. Першочерговим завданням розслідування, вчиненого Шурчиними клієнтами, було зовсім не викриття Кішки. Спочатку я мусила зібрати інформацію про іншого типа. І тип цей мені не подобався. Сорокап’ятирічний коротко стрижений бізнесмен із могутньо випнутою щелепою і люто примруженим оком — одним словом, із обличчям затятого кримінального елемента. Генеральний директор і засновник фірми «ОПО», основним напрямком діяльності якої офіційно вважалося виготовлення поліграфічної продукції.

«Назва фірми походить від його ініціалів, Ожигов Павло Олександрович — пояснив Шурик у відповідь на мою усмішку, а далі похмуро додав: — До речі, мені особисто здається дивним, що звичайний поліграфіст не скупиться на охоронців, броньовані шибки та інші «навороти» такого штибу».

Мені самій цей Ожигов здавався підозрілим. Було, судячи з фото, у цьому персонажеві таке, що схиляло до думки: з ним краще не зв'язуватися. Мені, на жаль, доводилося зв'язатись. Із чого почати — ні я, ані Шурик уявлення не мали. Ет, якби можна було порадитися з Георгієм… Той би напевне придумав щось таке… Але моя природна Вреднючість категорично відмовлялася повідомляти Жорикові про детективну діяльність, розгорнуту мною, до появи бодай якихось більш-менш серйозних результатів.

Третьою рибкою виявився відомий на всю країну діяч шоу-бізнесу, гордість і видатна особа нашого міста, іменита поп-зірка. Що, цікаво, нового можна дізнатися про нього, якщо мої товариші-журналісти вже давно перевернули всі можливі матеріали, пов'язані з цією Зіркою? У будь-якому разі, за короткою ц. в. Шурика, «зоряним» питанням належало займатися в останню чергу.

Для початку ми з Шуриком вирішили діяти, так би мовити, «книжковими методами». Перевірити банківські рахунки Ожигова, визначити коло спілкування… Відверто кажучи, мені все це здавалося марним витрачанням часу. Не думаю, що така людина, як Ожигов, заздалегідь не подбала про офіційне прикриття. Напевне, якщо він і робить дещо шкідливе для своєї репутації, загальноприйнятими методами такого не викриєш.

Крім усіх інших неприємностей, у мене склалася чітка думка, що Шурик чогось не договорює. Ніякої конкретики, просте відчуття. У відповідь на кожне моє запитання, що стосувалося замовників, Шурик вочевидь був змушений напружувати уяву, щоб придумати, що саме відповісти… Думка про нечесність другого колишнього чоловіка не давала мені спокою.

«Відчепися! — нагримала я на цю Думку. — Через тебе я не можу зосередитися та взятися до справи. Облиш мене, дай спокій! Забирайся геть із моєї голови!»

«Не хочу йти, — пищала в моєму мозку нестерпна Думка, — мені в тебе добре. Я, між іншим, усе життя мріяла про таку голову, як твоя. Знаєш, як приємно бути єдиною?»

Цієї