Бунт моїх колишніх - Ірина Сергіївна Потаніна

— З жіночого туалету, — відверто прошепотіла я, — не варто сюди передзвонювати. Скажи краще… Я зараз розмовляю з банківською операціоністкою нашої головної риби. Поки все, що пов’язано з потрібним акваріумом, цілком таємне. Може, риба і плаває в каламутній воді, але мені в цьому ніхто не признається. Чи є в нас до співбесідниці які-не-будь запитання, котрі честі й гідності риби не порушують, але можуть стати нам у пригоді?

Пані, яка випадково почула кілька речень із моєї розмови, поквапливо вийшла.

— Не знаю, — безапеляційно сповістив Шурик. — По-моєму, для встановлення мильності нашої рибки треба не з равликами бесіди проводити, які нічогісінько не значать, а черв'ячка жирнішого підсадити й чекати, поки клюне. Загалом, іди звідтіля зі спокійним серцем. Нічого там ловити — я так думаю.

— Іду, — легко погодилась я, трохи розчарована тим, що зустріч із операціоністкою приречена була на марне витрачання часу. — Равлик уже, напевне, нудьгує і може подумати, що в мене проблеми з травленням.

Равлик, він же операціоністка Юлія Георгіївна, виявляється, нітрохи не нудьгувала.

— Катрусю, — зовсім уже церберським голосом проказала вона, — ви мені посвідчення, будьте ласкаві, покажіть, га?

Мою співрозмовницю наче підмінили. Куди поділася чарівна посмішка? Куди поділася легкість інтонацій?

— Ось…

Я дістала з сумочки журналістське посвідчення, отримане три роки тому. Воно так часто мені ставало в пригоді в цій нерівній боротьбі з зовнішнім світом.

— Ну, хоч ви не брешете… — дивлячись прямо перед собою звуженими від злості очима, промовила Юлія Георгіївна.

— А хто бреше? — обережно поцікавилась я, бо моя співрозмовниця чомусь дивно поблідла.

— Нічого я вам не скажу! — напружено ворушачи губами, відрізала операціоністка. — Ти ба, влаштували день запитань, знайшли собі інформатора… Та я у віці вашої матері! Як не сором так розмовляти зі мною?!

Юлія Георгіївна гордо звела підборіддя і кинулася до виходу з кафе. Я в розпачі побігла слідом.

— Юліє Георгіївно, та що сталося, врешті-решт?!

Операціоністка на мить зупинилася та окинула мене поглядом, ніби вивчаючи.

— Якщо ви й справді не причетні до цього, Катрусю, вибачте мені цю брутальність… Але, знаєте… Не пристало мені про клієнтів плітки розпускати. Не розмовлятиму я більше з вами на такі теми, даруйте.

— Але чому? — благала я. — Не хочете — про Ожигова слова більше не скажу… Але що сталося за час моєї відсутності? Розкажіть…

Юлія Георгіївна озирнулась, однією рукою м'яко відсторонила мене від проходу, а іншою взялася за ручку дверей.

— Прощавайте, — замість пояснень промовила вона.

Мені такий розвиток подій зовсім не сподобався. Я й собі безпорадно озирнулася і наткнулася поглядом на офіціанта. Він послужливо схилив голову на бік, холодно спостерігаючи за сценою нашого з Юлією Георгіївною прощання, та витирав при цьому келихи не надто свіжим вафельним рушником.

— Поясніть, заради Бога, — кинулась я до нього, — що відбулося з цією пані за час моєї відсутності?

Офіціант стримано знизав плечима.

— Жіночий настрій, знаєте, річ мінлива.

Я дістала з сумочки купюру, наміряючись розрахуватися за каву. Офіціант пожвавішав. Зрозуміло, доведеться залишити чайові… Добре, що Шурик виплатив мені аванс…

— Можливо, її засмутив той молодий чоловік, що вийшов за кілька секунд до вашого повернення.

Думки про нічного відвідувача негайно повернулися до моєї бідолашної голови.

— Звідки він узявся? — від хвилювання я завжди починала говорити хрипким голосом.

— З дверей, як усі нормальні люди. Зайшов, оглянувся. Підійшов до вашої подруги. Присів за столик, не запитуючи дозволу. Показав якийсь папір… Щось запитав…

— А вона?

— Вона якось відразу вся поникла. Потім замотала головою, немов заперечуючи. Я, по правді кажучи, думав уже втрутитися… Але тут цей грубіян устав і пішов до виходу. Від дверей обернувся, голосно сказав: «Сподіваюся, до наступного нашої зустрічі ви порозумнішаєте». І вийшов із кафе.

— Як він виглядав?

Та звичайно… Коротко стрижений брюнет. Джинси, футболка… Вік незрозумілий. З армії точно вже повернувся, на пенсію ще рано…

Я кинула погляд на жвавий рух пішоходів за склом і відчула себе якось зовсім невпевнено в кафе, де кожен вираз мого обличчя міг бачити будь-який перехожий. Невже нічний відвідувач вистежив мене та вирішив зіпсувати переговори з Равликом?

Дорогою до гаража з «Фордом» я намагалася заплутати можливих переслідувачів. Не марно в ранній юності ретельно стоптувала взуття, вивчаючи вигадливі дворики нашого міста. Кожне підворіття впізнавало мене та бажало успіху, привітно розмахуючи ослаблою шнурівкою мотузок для білизни. У разі, коли нещасний Хтось, який так зіпсував мені настрій і переговори з операціоністкою, зібрався відслідковувати мої подальші пересування, то нехай спробує тепер виблукати з мудрого лабіринту підворіть старого центру. Для певності я навіть вийшла з одного під'їзду через горищне віконце. Нехай цей шкідник-переслідувач обійде всі п'ять квартир, шукаючи мене.

«У хованки грати — це, звісно, чудово, — мій Здоровий Глузд усе життя терпіти не міг стрибати по дахах, — але ти ж пам'ятаєш, Хтось знає, де ти живеш…»

«Не факт, що нічний Відвідувач і сьогоднішній шкідник, що налякав Равлика, — одна й та сама людина. Не факт, що нічний Відвідувач взагалі не примарився мені…» — раптом прокинувся оптимізм.

«Знайшла час демонструвати святу наївність!