Чорна акула в червоній воді - Станіслав Стеценко

Вранці прилетів чорний гриф. Його голова і шия були вкриті рідким сивим пухом. Він сів на верхівку червоно-білого купола і втупився в неї байдужим поглядом. Софія знала, що грифи їдять мертвечину.

Вона відколупала крижану бурульку і шпурнула, влучивши в металеві поручні. Гриф знявся і, зробивши коло над ущелиною, зник з очей. На кидок пішли останні сили. Софія вирішила, що більше не підніметься, поки не помре. Порятунку не було. Жодного шансу, що хтось з’явиться на станції в найближчі півроку.

Увечері вона побачила Тіну. Та стояла, прихилившись до купола, і посміхалася. На ній були витерті джинси і теніска з серцем, проткнутим стрілою — одяг, в якому Софія бачила її останнього разу. Ночі Софія не пам’ятала. А може, їх пройшло кілька. Зі стану прострації Софію вивів біль у руці. Поряд сидів гриф і шматував її рукав. Вона ворухнула рукою. Гриф знявся і хутко зник. Трохи згодом знову з’явилася Тіна.

— Ти засмагла, — здивовано зауважила вона. Присіла поряд і запалила цигарку. Софії навіть здалося, що вона чує запах диму. — Де це?

— Тут.

— Тут можна засмагнути? Дивина.

— А як тебе звати?

— Ти знаєш — Софією.

— Ти — Софа? Справді. Здається, одного разу ми з тобою непогано провели час… Тобі сподобалося?

— Не знаю…

— Не знаєш, чи сподобалося?

— Так.

— Ну добре, я зараз покличу тобі допомогу, — Тіна зробила жест, ніби натискуючи радіоключа. — Три крапки, три тире, дві крапки, тире, дві крапки, тире. На диво ритмічна група — твоє ім’я. Чекай. А мені час…

— Залишся, — попрохала Софія.

— Не можу.

— Чому?

Тіна подивилася на неї здивовано:

— Чому? Адже ти жива.

Тіна зникла, а натомість з’явився гриф. Софія не змогла підвестися. Поворухнулась. Тепер він знявся і не полетів, а сів на верхівку купола, немов чогось очікуючи. Софія знала, чого. Тієї миті, коли вона вже не зможе ворушитися.

Тиша дзвеніла у вухах і, здавалося, від неї вібрували всі снігові вершини навкруги. Лише час од часу тишу порушувало негучне стукотіння — АРМС відстукувала в ефір температуру, вологість, тиск. Дзьобик датчика стукотів по барабану температури: стук, стук, перескочив на барабан вологості: стук, стук, потім на тиск: стук, стук. Від датчиків, що знаходилися на даху, чорні кабелі тяглися до отвору, опускалися вниз до передавача і той автоматично надсилав метеопараметри до обсерваторії. Можливо, їх зараз навіть приймає той хлопець, що відстукав їй тоді «ХЩ» — хай щастить.

Софія раптом подумала про те, що помре, а станція буде продовжувати стукотіти. Потім, може, через місяць, прилетить вертоліт. І якщо буде тепло, в її тілі будуть кишіти «циномія мортуорум». В якомусь детективі вона прочитала, що так називають трупних червів.

Софія здригнулася від огиди. Тиша. Навкруги мертва тиша. Тільки стукотіння, так схоже на стукіт радіоключа. Піднявши руку, Софія торкнула дзьобик датчика. Він заклацав по барабану температури: стук, стук — в ефір линула температура. Зсунула з доріжки — пауза. Посунула назад — температура. Знову пауза. Знову температура. Три температури. Здвигнула вправо. Тиск, пауза, тиск, пауза, тиск.

Софія не розуміла, що робить. В ефір линули три температури, три тиски, дві температури, тиск, дві температури, тиск, замість звичайної серії — «температура-тиск-вологість».

Вона совала дзьобик датчика в ритмі, що відповідав знакам Морзе в літерах її імені.

«Що за дідько?», — сказав радист обсерваторії, дивлячись на кривулі самописця, що раптом заходилися витанцьовувати в незвичному ритмі. АРМС, наче збожеволівши, замість звичайної послідовності «температура— тиск — вологість» передавала… три температури, три тиски, дві температури, тиск, дві темпаратури, тиск.

Радист вилаявся і шпурнув на стіл олівця, яким обводив кривулі, що виписував самописець. Щось коїлося з АРМС. Схоже, вийшов з ладу блок модулятора передавача. Радист кілька хвилин дивився на криві, що витанцьовували в дивному ритмі. І раптом йому здалося, що в цих витанцьовуваннях є якийсь зміст. Витанцьовування повторювалися раз за разом в тій самій послідовності. АРМС, здавалось, збожеволіла і в перекладі на ритм морзянки передавала… Передавала… О, господи, вона передавала — «Софа»! Може, вони?

— Гей, тих трьох з метеостанції так і не знайшли? — гукнув радист оператору, що на прозорому пластиковому крузі наносив траєкторію руху радіозонда.

За п’ятнадцять хвилин вертоліт піднявся над обсерваторією і пішов у напрямку АРМС.