Чорна акула в червоній воді - Станіслав Стеценко

ПІД ЧАС ПРОВЕДЕННЯ ОПЕРАЦІЇ ВИВЕЗЕННЯ З Ч. РЕЧОВИНИ «UBI-0I2» ВНАСЛІДОК ДИВЕРСІЇ ЇЇ ЗАПАС ПОВНІСТЮ ЗНИЩЕНО. ТОЧНИХ ДАНИХ ПРО ПРИЧИНИ ПРОВАЛУ ОПЕРАЦІЇ НА СЬОГОДНІ НЕ МАЮ. ВСІ АГЕНТИ, ЩО БРАЛИ В НІЙ УЧАСТЬ, ЗАГИНУЛИ. ПРОШУ ВАШОГО ДОЗВОЛУ ПІДКЛЮЧИТИ ДО РОЗСЛІДУВАННЯ АМЕРИКАНСЬКИЙ І УКРАЇНСЬКИЙ ВІДДІЛИ СЛУЖБИ ЗОВНІШНЬОЇ РОЗВІДКИ ДЛЯ АНАЛІЗУ ПРИЧЕТНОСТІ ДО ДИВЕРСІЇ СПЕЦПСЛУЖБ ЦИХ КРАЇН.

ПІСЛЯ ДИВЕРСІЇ МАЛИ МІСЦЕ ЗНАЧНІ ВИКИДИ «UBI-0I2» В АТМОСФЕРУ МІСТА Ч., ЩО ПРИЗВЕЛО ДО МАСОВОГО СЕКСУАЛЬНОГО ПСИХОЗУ МЕШКАНЦІВ. ПРИ ВДИХАННІ ЗНАЧНИХ ДОЗ «UBI-OI2» ЗАРЕЄСТРОВАНА ЙОГО ПОБІЧНА ДІЯ — ВИЯВ НЕКОНТРОЛЬОВАНОЇ АГРЕСИВНОСТІ. ВНАСЛІДОК ЦЬОГО В Ч. МАЮТЬ МІСЦЕ ЗНАЧНІ РУЙНУВАННЯ І ЛЮДСЬКІ ЖЕРТВИ.

ЧЕТВЕРТИЙ

Навряд чи кому в Ч., невеликому місті на березі Дніпра, відома причина загального сексуального безумства, що трапилося в липні 1992 року, коли були спалені кілька тролейбусів і новий універмаг на розі Смілянської та бульвару Шевченка, пущені на дно три прогулянкові теплоходи, а місцева військова частина обстріляла московський поїзд на дамбі через міське водосховище. Навряд чи кому, крім нас з Бобом. А після того, як було вбито Боба — крім мене.

Ми — це Стів та Боб, хлопці хоч куди. Хоча справжнє моє ім’я — Станіслав, а Боба — Борис. Та ми одне одного називали тільки так: Стів та Боб. Може, ми психи, та пусте, коли всі навкруги, схоже, давно з’їхали з глузду, і нормальність — скоріше виняток, аніж правило.

А все почалося з того, що Боб знайшов у Затоці невеликий, захисного кольору контейнер із написом: «Радянська Армія. Радіоактивність!». За тиждень перед тим на місто опустилася незвичайна навіть у липні спека. Повітря над водосховищем, гаряче і вологе, здавалося, стало відчутним на дотик. Його можна було зважити в руці або лизнути язиком — наче «Ескімо». Бітум на вулицях розм’як і не сьогодні-завтра мав стекти в Дніпро разом з магазинами, будинками та сонними мешканцями.

Того дня від спеки можна було врятуватися тільки у воді, і ми з Бобом і пришелепкуватим, але звабливим дівчиськом на призвісько Дебора (всіх дурнуватих, але звабливих дівчисьок ми з Бобом звемо Деборами — смакує нам це ім’я), провели на невеликому клапті пляжу, відгородженому двома прямовисними скелями і тому — завжди безлюдному. І весь день фарватером снували військові катери, а хлопці з квадратними плечима в аквалангах сипалися за борт, як перезрілі плоди абрикосового дерева. Цим бовдурам з квадратними плечима і тирсою замість мізків навряд чи було відомо, що крім брудної води в річці трапляються й течії, найсильніша з яких, наче струмінь водомета, впирається в нашу Затоку.

Контейнер, весь обплутаний темно-зеленим жабуринням, був заритий у пісок. Виднілася лише кришка, та й ту прикривала мокра сукня Дебори.

— Під три холери! — глибокодумно зауважив Боб.

— Спокійно, — не менш змістовно відповів я.

— А раптом там якась чортівня, що може вилізти і схопити нас, — вставила й своє Дебора і відсунулася в найдальший куток піщаного клаптя. — Ці катери тут неспроста…

— Що ти маєш на увазі, дідько тебе забирай? — запитав Боб і, взявши сукню, пожбурив Деборі. Вона злякано піймала її і затисла між засмаглими ліктями і підтягнутими до грудей коліньми.

Темно-зелений квадрат похмуро виблискував у кривавому світлі призахідного сонця.

— Треба подивитись, може, там зброя, — сказав я, бо двом хлопцям «хоч куди» не завадить пара чорних люгерів чи кольтів.

Я потягнувся до замка.

— О-о-о, — заскімлила Дебора.

— Заткни пельку! — гаркнув до неї Боб, а я каменем збив замка і великим пальцем ноги відкинув кришку.

Їх було майже сто. Флаконів із дезодорантом «Марина», що продається в кожному універмазі по 160 карбованців за один — «таємничий і хвилюючий запах східних трав і бальзамів буде супроводжувати вас протягом дня».

Прокляття. Ми з Бобом перезирнулися. Дебора, зразу посміливішавши, схопила одного і почала крутити в руках. У вправності користування косметикою вона могла дати нам сто очок уперед. За цим умінням у кожної жінки, хай навіть Дебори, багаторічна практика — щоденні вправи з упертістю монахів Шао-Ліня. Я схопив її за руку, коли вона вже встигла пустити на себе струменя.

— Ви чого? — здивовано спитала Дебора, дивлячись на наші з Бобом злякані обличчя. — Звичайний дезодорант.

Нічого не сталося! Це справді був звичайнісінький дезодорант — у повітрі розходився нудотний солодкавий запах. Ось те, про що я казав. Усі з’їхали з глузду! Впихають флакони з дезодорантом до військового ящика, а потім пірнають за ним усім полком. Я зло сплюнув — течія миттю викинула плювок на берег. Нацупив джинси і побрів додому, залишивши Боба з Деборою поборюкатися на піску перед сном. У Дебори скільки глупства, стільки й доброчесності — Боб уже другий місяць не може від неї домогтися свого.

Серед ночі Боб, наче ураган, увірвався до мене і, випхавши в коридор, втиснув до рук флакона з дезодорантом.

— Ну і що? — продираючи очі, сонно запитав я, ледве стримуючись, щоб за таку наругу не затопити йому в писок. — Якщо в тебе знову не вийшло з Деборою, звернися до сексопатолога, це не причина, щоб серед ночі тривожити порядних лю…

— Кретине, — перебив мене Боб. — Може, ти перестанеш корчити крутого хлопця і послухаєш?

Ніщо мене більше не злить, ніж коли піднімають серед ночі з постелі, а потім ще називають недостатньо крутим і кретином. На мій погляд: по-перше — я не кретин, а по-друге, як мені здається, доволі-таки крутий. Шкодуючи, що стримався, почав масувати кисть — у мене відмінний хук зліва.

— Кретине, — повторив Боб. — Це