Чорна акула в червоній воді - Станіслав Стеценко
Десь там, за обрієм, мільйони людей пили рожеве вино, танцювали під «Гуд бай, мій хлопчику…», роз’їжджали з подружками в блискучих красенях автомобілях, і тільки їй судилося померти неймовірною, жахливою смертю.
Софія зазирнула в лаз і побачила, що Бімі вже в будинку. Він стояв навколішки і пив з калюжі. Поряд лежала перекинута каністра. «Мабуть, коли лізла нагору, перекинула каністру зі спиртом», — здогадалася Софія. Спиртом раз чи два на рік обслуга мала очищати датчики від окису. Софії здалося, що Бімі стоїть навколішки і хлебче. Не п’є, а хлебче, наче пес. Втім, вона не могла бути впевненою, що добре бачить це в жахливому червонуватому світлі лампи аварійного освітлення.
Бімі підняв голову і, мабуть, зрозумівши врешті-решт, що кімната порожня, дико заревів. Софія відсахнулася. Темрява і страх стиснули її, наче величезний удав. Вона відчула, що від жаху не може рухатися. Заплющила очі і, змирившись з невідворотнім, лежала так, поки руки зовсім задубіли. Поворушила пальцями, подивилася вниз. Бімі розхитувався з боку на бік, ляскав себе по боках, щось бурмотів. Схоже, сп’янів і ніяк не міг збагнути, куди вона зникла. Софія перекинулася на спину, щоб нічого цього не бачити. Вона була на грані реального. Грозові хмари підіймалися з одного боку, наче бастіони гігантської фортеці. Друга половина неба була чистою, з яскравим розсипом зір. Бастіони збільшувалися на очах. Чорна грозова хмара опускалася і через кілька хвилин майже торкнулася даху. Над куполом антени спалахнув сліпучо-білий сніп, і, похитуючись, піднявся вгору. Вихори світляків, потріскуючи, затанцювали на краю даху.
«У мене галюцинації», — подумала Софія. Тремтячі німби спалахували над сніговими дюнами, наче запалені рукою невидимого ліхтарника. Гримнуло, дерево блискавки виросло десь зовсім поряд. Хмара опустилася ще нижче і поглинула будинок. Зорі зникли. Запанував непроглядний морок. Сполохи йшли один за одним, освітлюючи хмару зсередини білим матовим світлом. І в цьому мертвому світлі над лазом з’явилося чорне, лискуче від поту, обросле чи то чорним волоссям, чи то щетиною обличчя. Воно захихотіло і вишкірило зуби, по підборіддю потекла слина.
Софія відкотилася до огородження даху. Клоччя снігу, прошурхотівши, зникло в проваллі. Безодня тепер не лякала її. Там був спокій, а значить, порятунок. Софія підтягнулася на ліктях, взялася за поручні. Метал обпік пальці. Вона скрикнула і, вдарившись підборіддям, звалилася назад. Жерсть похмуро забряжчала.
Тим часом Бімі вже виліз нагору. Озираючись навколо у пошуках «здобичі», він звівся на ноги. Софія лежала в тіні вітрозахисту антени і її було не так просто помітити. Повітря було наелектризоване до межі. То тут, то там почали потріскувати крихітні іскорки.
Бімі здивувало це потріскування. Як тільки його голова опинилася на рівні купола, волосся стало дибки, в ньому роїлася тисяча світляків. Бімі помітив Софію. Зробив крок до неї, посміхаючись, нахилився. Софія закричала. Він похитнувся. Його рука торкнулася купола і по ній до плеча побігли світляки. Затріщало сильніше. Тіло Бімі сіпнулося, і раптом світляки перетворилися на крихітний вогник. Вогник швидко ріс, перетворюючись на полум’я. Полум’я було синім і швидко перекинулося на спину. Колір полум’я свідчив про те, що тканина добре змочена спиртом. За мить на даху вже палав живий смолоскип. Смолоскип зробив кілька судорожних рухів і повалився вниз. Жахливий зойк пролунав з лазу.
Софія знепритомніла і пролежала так до ранку. Відчувши губами лід, облизала його і відкрила очі. Гроза пішла. Сонце, наче гігантське жовте яблуко, спливало в блакитне небо.
Софія лежала на спині. Вона сперлася на лікоть і озирнулася навколо, не розуміючи, чи то справді з нею відбулися такі жахливі речі, чи то був лише сон. Зазирнула в темний отвір, що вів униз. Внизу лежав обвуглений труп. На голові трупа волосся не було. Та і самої голови теж не було. Замість голови та рук темніли чорні недогарки. Тіло скидалося на жахливий муляж з музею судово-медицинської експертизи. Софію занудило. По щоках потекли сльози.
Цілий день у неї не було сили ворухнути ні рукою, ні ногою.
Вона пробула в напівзабутті до вечора. І тільки коли смеркло і на чорному небі висипав зоряний бісер, підняла голову і відшукала Полярну зорю. Десь там, вліво від Полярної зорі, був її рідний Харків.
Ніч, здавалося, не мала кінця. Софію почав мучити холод. Один валянок залишився внизу. Там, вона пам’ятала, в кутку лежали також дві ковдри. Софія згорнулася калачиком, сховавши ноги під куфайкою і, щоб якось згаяти час, стала дивитися, як рухаються зорі. І раптом одна зоря, мерехтячи і збільшуючись, полинула до неї. Софія вже нічому не дивувалася. Через кілька хвилин вона зрозуміла, що то літак. На висоті восьми тисяч метрів над землею летів ТУ-154. В салоні, мабуть, розносили теплий чай, і ніхто не здогадувався, що внизу, в хвилині льоту від них, гине людина.
Скоро Софія зрозуміла, що замерзає. Вдень, коли припікало сонце, вона ще почувала себе нормально, а зараз їй було страшенно зле. Вона зазирнула в прямокутний отвір. Приміщення станції було зовсім темним — падаючи, Бімі обірвав електродроти. Знизу тягнуло теплом і затишком. Але вона пам’ятала про те, що лежить там на підлозі. Треба було зважитись. Запалити сірника і знайти валянка і ковдри або замерзнути. Але там було те, про що Софія намагалася весь час не думати. Вона стисла в руці коробку сірників, ступила на
