Чорна акула в червоній воді - Станіслав Стеценко

— О, господи, — Софія почала розуміти. — Ці експонати, де ти їх брав? — зуби в неї цокотіли.

— Скрізь, — відповів Бімі. — В місті, скрізь, де бачив гарний експонат.

— Вони не хотіли? Пручалися?

— Дурні, — констатував Бімі. — Колекція — красиво. Експонати — красиво. Ти — гарний експонат.

— Я не експонат, — заперечила Софія.

— Експонат, експонат, — запевняв її Бімі.

Софія відчувала, що на камені вода вже береться льодяною кіркою, а величезна рука лише одним необережним рухом може зламати їй шию. Невже це кінець? Вона гарячково шукала шлях до порятунку. Та порятунку не було.

— Бімі, в тебе була мати? — вона сама не знала, навіщо це запитала. У всякому разі, не для того, аби звертатися до материнських почуттів божевільного.

— Так, була — мати Ельвіра.

— Її звали Ельвірою? Вона любила тебе?

— Так, любила. Дуже любила. Ось так любила, — він відпустив Софіїну руку і погладив сам себе по голові. — Її роздер ведмідь.

— Ні, не роздер, — Софія вільною рукою погладила його по голові.— Я схожа на твою матір?

Бімі замислився.

Софія, продовжуючи гладити його по голові, сказала:

— Ні, не роздер. Я твоя мати.

Лещата, що не давали їй рухатися, розтислися.

— Ти моя мати?

Вона не знала, чому сказала це. Але, можливо, то була якраз та єдина правильна думка, що іноді приходить в хвилину смертельної небезпеки.

— Так, так, я — Ельвіра, — Софія швидко звелася на ноги, схопила одежу і похапцем почала натягати її на себе. — Так, так, — повторювала вона.

Бімі стояв, опустивши довгі руки, втупившись кудись в далечінь. Вся його постать зображала глибоку задуму.

— Ні, — нарешті сказав він. — Ти не моя матір. Дуриш, ти дівчина — мій експонат.

Софія позадкувала до виходу. Він повільно йшов слідом, мабуть, останні сумніви поки що не залишали його. І раптом Софія помітила, що в темряві його очі світяться нелюдським жовтим світлом. Вона скрикнула. Це було, як остання склянка води, що пускає човна на дно. Мало кому в Харкові відомо, що до гратчастої огорожі міського зоопарку примикає учбова метеостанція гідрометтехнікуму. І щоб втекти з практичних занять з класифікації хмар на годівлю хижаків, достатньо протиснутися через дірку, майстерно приховану кущами клена. Тому Софія знала, що трапиться наступної миті. Так загоряються очі у лева, що кидається на шматок м’яса.

Вона метнулася до виходу і відчула, що падає вниз. Кілька разів перекинулася в повітрі, чіпляючись одягом за кущі, і, не долетівши двох метрів до землі, повисла на одинокому напівзасохлому дереві. Деревце, потріскуючи, нахилялося все нижче і, врешті-решт, зламалося біля самого кореня. Софія впала на сніг і зі здивуванням зазначила, що відбулася кількома подряпинами. Вона підхопилася, кинулася до будинка з червоно-білою кулею вітрозахисту антени на даху, зачинила двері на защіпку. Притислася спиною до стіни, її бив дрож.

В будинку панувала напівтемрява. Над входом ледь жевріла лампа аварійного освітлення. Півбудинку займали передавач і блок живлення. Під стіною стояв стіл з порожніми бляшанками. Біля дверей на цвяху висіла куфайка і ватні штани. А в кутку лежало кілька ковдр і пара старих валянків. На дах вела металева драбинка.

Двері здригнулися від удару чимось важким. На голову посипалася штукатурка. Софія визирнула у вікно. Навколо лежав сніг — АРМС знаходилася вище рівня танення снігу. Вона швидко натягла куфайку і взула валянки.

Двері здригалися, наче під ударами відбійного молотка. Здавалося, там, за дверима, сам диявол. Лутка нахилилася і краєм зачепила якогось кабеля. Заіскрило. Щось луснуло з противним звуком «бяв-в-в», наче дверима причинили величезного кота. Софія спробувала відчинити вікно. Шпінгалети було залито фарбою, і їй не вдалося повернути жодного бодай на міліметр. Двері затріщали, осипаючись трісками, одна дошка внизу вилетіла, наче вибита сокирою. В щілину пролізла скривавлена рука. Все було, як у поганому фільмі жахів. Рука, схожа на великого чорного краба, повзла, нишпорячи в пилюці, залишаючи на бетонній підлозі червоний слід. Кривава доріжка тягнулася до Софії. А вона, як загіпнотизована, не могла примусити себе зрушити з місця і зробити бодай один крок. Стримуючи крик, Софія стала навшпиньки, втиснулася в стіну. Рука, торкнувшись її, на мить завмерла, як змія, що вивчає здобич, обвилася навколо щиколотки і потягла «здобич» до дверей. Софія впала на спину, закричала. Рука зникла за дверима разом з валянком, звідти долинув рик розчарування. Софія порачкувала далі від дверей. Луснула ще одна дошка. В отворі з’явилося обличчя Бімі. І знову вона побачила, як в темряві його очі блиснули жовтим світлом! Ревучи, він видирав дошки одну за одною. Софія заметалася по кімнаті, зашпортнулася за драбинку, що вела на дах, і впала. Схопилася і подерлася нагору. Кришка піддалася досить легко. В обличчя дихнуло холодним повітрям.

Спалах активності