Червоний Дракон - Томас Харріс

Свиснула вудка – це Моллі з силою ударила нею в обличчя Доларгайда. Великий гачок «Рапала» міцно засів у щоці, котушка вискнула й ліска розмоталася, коли жінка замахнулася вдруге.

Доларгайд загарчав, після першого удару вхопився за обличчя, і потрійний гачок уп’явся ще в його долоню. Одна рука лишалась вільною, друга зчепилася зі щокою. Він витягнув із Ґрема ніж і побіг за жінкою.

Ґрем перекотився на живіт, став на коліна, потім на ноги і, вирячивши очі й захлинаючись власною кров’ю, побіг від Доларгайда, тікав і тікав, доки не повалився на землю.

Моллі мчала до дюн, попереду неї – Віллі. За ними слідом – Доларгайд, що волік за собою вудку. Вона зачепилася за кущ і зупинила його на бігу. Доларгайд завив, і тільки тоді додумався перерізати волосінь.

– Біжи, дитинко, біжи, біжи, дитинко! Не озирайся, – задихаючись, кричала Моллі.

Ноги в неї були довгі, і вона штовхала хлопчика поперед себе, прислухаючись до тріскоту, що все наближався до них крізь кущі.

Вони випереджали його на сто ярдів, коли вибігли з пасма дюн, і відстань скоротилася до сімдесяти ярдів134, коли вони дісталися будинку. Здерлись угору сходами. Протиснулись у шафу Віллі.

– Сиди тут, – мовила Моллі.

Знов униз, назустріч йому. Униз, у кухню, геть не готова, бабрається зі швидкісною обоймою.

Моллі забула про стійку, забула про мушку, проте міцно обхопила обома руками пістолет і, коли двері ввалилися всередину, прострелила в стегні Доларгайда широченну діру.

– Ати!

І вона стріляла йому в обличчя, поки він сповзав униз по дверях, стріляла йому в обличчя, коли він уже сидів на підлозі, підбігла до нього й ще двічі вистрелила в обличчя, коли він простягнувся попід стіною, шкіра звисала на підборіддя, а волосся горіло.

Віллі розірвав простирадло на перев’язку й пішов шукати Вілла. Ноги в хлопця трусились, і він кілька разів упав, поки перетнув подвір’я.

Помічники шерифа й карета «швидкої» приїхали, перш ніж Моллі встигла їх викликати. Коли вони, прикриваючись пістолетами, зайшли до будинку, вона саме приймала душ. Завзято відтирала обличчя і волосся від крові й кісток і була не в змозі відповісти помічникові, який спробував поговорити з нею крізь душову шторку.

Зрештою, один із поліціянтів підняв слухавку, що звисала на шнурі з апарата, і поспілкувався з Кроуфордом у Вашингтоні, який почув стрілянину й викликав поліцію.

– Не знаю, зараз його саме заносять, – сказав помічник шерифа й визирнув у вікно, коли повз будинок проносили ноші. – Як на мене, вигляд у нього кепський.

54

У ногах ліжка на стіні висів годинник із такими великими цифрами, щоб їх можна було розрізнити навіть крізь медикаменти й біль.

Коли Вілл Ґрем зміг розплющити праве око, то побачив той годинник і збагнув, де перебуває – в реанімації. Він знав, що за годинником варто стежити. Рух стрілок нагадував йому, що цей стан минущий, що він скінчиться.

Ось навіщо на стіні годинник.

Стрілки показували четверту. Ґрем уявлення не мав, чи то четверта дня, чи ночі, і не дуже тим переймався, поки стрілки рухалися. Він поринув у забуття.

Коли знову розплющив очі, годинник показував восьму.

Біля ліжка хтось сидів. Ґрем обережно скосив око. Це була Моллі, вона дивилась у вікно. Моллі схудла. Він спробував заговорити, але ліву половину голови пройняв страшенний біль, щойно Ґрем поворухнув щелепою. Голова й груди пульсували врізнобій. Це більше скидалося на синкопу. Ґрем спромігся вичавити звук, тільки коли Моллі полишила палату.

За вікном уже було світло, коли Вілла почали ворушити, тягати й робити з ним такі речі, від яких жили на шиї напиналися.

Жовте світло – коли він побачив над собою обличчя Кроуфорда.

Ґрем спромігся моргнути. Кроуфорд усміхнувся, і Ґрем помітив, що в нього між зубів застряг шпинат.

Дивно. Зазвичай Кроуфорд уникав овочів.

Ґрем зробив пальцями рухи, наче щось пише на простирадлі.

Кроуфорд підсунув йому під руку блокнот і вклав між пальцями ручку.

«Віллі ОК», – написав він.

– Так, з ним усе гаразд, – відповів Кроуфорд. – З Моллі теж. Вона тут сиділа, поки ти спав. Доларгайд помер, Вілле. Присягаюся, цього разу вже помер. Я сам зняв відбитки, а Прайс їх перевірив. Жодних сумнівів. Він мертвий.

Ґрем вивів у блокноті знак питання.

– Ми до цього дійдемо. Я буду тут і розповім усе, щойно тобі покращає. Мені дали всього п’ять хвилин.

«Зараз», – написав Ґрем.

– Лікар із тобою говорив? Ні? Спершу про тебе – ти одужаєш. Око не розплющується через набряк, який виник після глибокого ножового поранення обличчя. Тобі там усе позашивали, але загоїться рана тільки з часом. Селезінку теж вирізали. Але кому потрібна та селезінка? Прайс зі своєю розпрощався ще в сорок першому в Бірмі.

У шибку постукала медсестра.

– Мушу йти. Вони тут не зважають на жодні посвідчення, ніщо на них не діє. Просто виставляють за двері, коли час спливає. До скорого.

Моллі сиділа в передпокої реанімації. Там було багато змарнілих людей.

Кроуфорд підійшов до неї.

– Моллі…

– Привіт, Джеку, – відповіла вона. – А в тебе досить непоганий вигляд. Не хочеш підсобити йому з трансплантацією обличчя?

– Моллі, не треба.

– Ти на нього дивився?

– Так.

– Я от не думала, що зможу, але подивилася-таки.

– Його вилікують. Мені лікар сказав. Усе в них вийде. Моллі, хочеш, щоб з тобою хтось побув? Я привіз із собою Філліс, вона…

– Ні. Більше нічого для мене не роби.

Вона відвернулася й почала шукати хустинку. Коли відкрила сумочку, Кроуфорд побачив там лист: конверт із дорогого бузкового паперу – такого знайомого.

Кроуфорд напружився. Але іншого виходу не було.

– Моллі.

– У чому річ?

– Віллу прийшов лист?

– Так.

– Тобі його медсестра передала?

– Так, медсестра передала. А ще в них там стоїть купа квітів від усіх тих друзів із Вашингтона.

– Можна мені цей лист?

– Я віддам його Віллу, щойно він попросить.

– Будь ласка, дозволь мені глянути.

– Навіщо?

– Бо йому зараз не потрібні листи від… цієї особи.

Щось було не так із виразом його обличчя, тож Моллі опустила очі на лист і впустила його, разом із сумочкою. Підлогою покотилася помада.

Кроуфорд нахилився, щоб зібрати речі Моллі, й почув, як вона цокає підборами геть, полишивши сумочку.

Він передав сумочку черговій медсестрі.

Кроуфорд знав, що цим листом Лектер навряд чи досягне всього, чого прагнув, але ризикувати було не можна.

Він попросив інтерна