Червоний Дракон - Томас Харріс

Реба тримала в руці ключ, по стегну ляскав ланцюжок. У взутті було важче визначати шлях, але вона не роззувалася. Допомогло цокання годинника.

Килим, потім гола підлога, знов килим. Масив дивану. Треба йти праворуч.

Як краще вчинити? Як краще? Підіграти йому чи скористатися шансом? А інші також йому підігравали? Від глибоких вдихів Ребі запаморочилось. Не зомлій. Не помри.

Усе залежить від того, чи прочинені двері. Перевір, де він.

– Я правильно йду?

Вона й так знала, що правильно.

– Ще кроків п’ять.

Голос точно лунав зі спальні.

Обличчям Реба відчула свіже повітря. Двері були наполовину прочинені. Вона затулила їх тілом, аби Доларгайд не бачив. Вставила ключ у шпарину під дверною ручкою. Ззовні.

Зараз! Швидко пройти крізь двері, потягнути на себе й повернути ключ. Униз покотом, без тростини, треба згадати, де стоїть фургон, і бігти. Бігти. Вона забігла в, що це, в кущі, і тепер закричала. Кричала: «Допоможіть. Допоможіть. Допоможіть, допоможіть мені». Побігла по гравію. Десь удалині почувся гудок вантажівки. Там шосе. Вона швидко йшла, тоді бігла підцюпцем, тоді помчала з усієї сили, вихляла, щойно відчувала під ногами траву замість гравію, зиґзаґом неслась алеєю.

Позаду неї – важкі й швидкі кроки, біжать по гравію. Реба нахилилася, підібрала жменю камінців, дочекалась, поки він наблизиться, і жбурнула, почувши, як камінці стукнулись об тіло.

Від удару в плече її розвернуло, велика рука прослизнула під підборіддя, стиснула шию. Стискала й стискала, поки у вухах не заревіла кров. Реба брикнулася, влучила в гомілку, а тоді стала затихати.

47

За дві години було складено список білих чоловіків від двадцяти до п’ятдесяти, що водили фургон. У списку налічувалося двадцять шість імен.

Автотранспортне управління штату Міссурі повідомило їм колір волосся, користуючись фотографіями на водійських правах, проте вирішальним фактором колір не вважався – Дракон міг носити перуку.

Міс Тріллман, секретарка Фіска, зробила копії списку й роздала їх присутнім.

Лейтенант Фоґель саме перечитував імена, коли в нього теленькнув пейджер.

Фоґель коротко переговорив телефоном зі своїм відділком, а тоді затулив слухавку рукою:

– Містере Кроуфорд… Джеку, кілька хвилин тому в Університетському районі знайшли тіло Ральфа Менді. Білий чоловік тридцяти восьми років, його застрелили. Це майже в центрі міста, поблизу Університету Вашингтона. Він лежав на подвір’ї перед будинком, де мешкає жінка на ім’я Реба Макклейн. Сусіди сказали, що вона працює в «Бедер». Двері незамкнені, удома її немає.

– Дандрідже! – гукнув Кроуфорд. – Реба Макклейн, не знаєш таку?

– Вона працює в темній кімнаті. Сліпа. З якогось містечка в Колорадо…

– Знаєш Ральфа Менді?

– Менді? – перепитав Дандрідж. – Ренді Менді?

– Ральф Менді, він тут працює?

Перевірка списку співробітників показала, що ні.

– Може, це збіг, – мовив Фоґель.

– Може, – відповів Кроуфорд.

– Сподіваюся, з Ребою все гаразд, – сказала міс Тріллман.

– Ви її знаєте? – спитав Ґрем.

– Говорила з нею пару разів.

– А як щодо Менді?

– З ним я не знайома. Єдиний чоловік, з яким я її бачила, – це містер Доларгайд, вона якось сідала до нього у фургон.

– У фургон до містера Доларгайда, міс Тріллман? Якого кольору в нього фургон?

– Дайте подумати. Темно-коричневий, може, чорний.

– Де працює містер Доларгайд? – спитав Кроуфорд.

– Він завідує виробництвом, – пояснив Фіск.

– Де його кабінет?

– У кінці коридору.

Кроуфорд повернувся, аби перемовитися з Ґремом, але той уже пішов.

Кабінет містера Доларгайда було замкнено. Допоміг запасний ключ у чергового.

Ґрем простягнув руку всередину і клацнув вимикачем. Застиг у дверях, обмацуючи поглядом кімнату. Порядок там був надзвичайний. Жодних особистих речей на видноті. На книжкових поличках – тільки технічна література.

Настільна лампа стояла ліворуч від стільця, отже, він праворукий. Потрібен відбиток великого пальця лівої руки від праворукого, і чимшвидше.

– Давай тут пориємось і знайдемо канцелярський планшет, – мовив Кроуфорд із коридору за спиною Ґрема. – На кліпсі має бути відбиток лівого великого.

Вони розпочали пошук по шухлядах, коли Ґрему в око впав настільний календар для записів. Він прогортав списані сторінки до суботи 28-го червня – дати, коли було вбито Джекобі.

Жодних позначок у четвер і п’ятницю перед тими вихідними.

Ґрем погортав уперед до останнього тижня липня. Четвер і п’ятниця також порожні. На середі стояла замітка: «Ам 552 3:45—6:15».

Ґрем скопіював запис.

– Треба дізнатися, куди літає цей рейс.

– Давай я розберуся, а ти тут продовжуй, – сказав Кроуфорд і пішов до телефону в коридорі.

Ґрем саме роздивлявся тюбик із зубопротезним клеєм, який знайшов у нижній шухляді столу, коли з дверей до нього Кроуфорд гукнув:

– Це рейс в Атланту, Вілле. Нумо його брати.

48

Ребі на обличчя ллється холодна вода, стікає волоссям. Голова паморочиться. Під нею щось тверде, похиле. Реба повернула голову. Це дерев’яна поверхня. Обличчя огортає холодний мокрий рушник.

– Як ти, Ребо? – спитав спокійний голос Доларгайда.

Вона відсахнулася від звуку.

– Уу-у-ух.

– Дихай глибше.

Минула хвилина.

– Як гадаєш, зможеш підвестися? Спробуй встати.

Вона змогла встати, бо він її підтримував. Шлунок стиснувся. Доларгайд перечекав, поки спазм минув.

– Піднімайся покотом. Пам’ятаєш, де ти?

Вона кивнула.

– Вийми з дверей ключ, Ребо. Заходь усередину. Тепер замкни двері й повісь мені ключ на шию. Повісь на шию. Добре. Дай-но тільки пересвідчуся, що двері замкнено.

Реба почула, як він трясе дверну ручку.

– Так, добре. Тепер іди в спальню, ти знаєш, де вона.

Реба перечепилася та опустилася на коліна, похиливши голову. Він обхопив її попід пахви, підняв і повів у спальню.

– Сідай на цей стілець.

Вона сіла.

– ВІДДАЙ ЇЇ МЕНІ, НЕГАЙНО.

Реба спробувала підвестися, але великі руки опустились їй на плечі й тримали долі.

– Сиди тихо, інакше я не зможу Його втримати, – сказав Доларгайд.

До Реби поверталася свідомість. Дуже неохоче.

– Будь ласка, постарайся, – відказала вона.

– Ребо, для мене все скінчилось.

Він стояв, щось робив. Сильний запах пального.

– Простягни руку. Помацай. Не хапай, торкнися обережно.

Вона відчула щось схоже на сталеві ніздрі, такі гладенькі всередині. Дуло якоїсь зброї.

– Це рушниця, Ребо. «Магнум» дванадцятого калібру. Знаєш, що він може?

Вона кивнула.

– Опусти руку.

Холодне дуло зупинилося в ямочці під її горлом.

– Ребо, я так хотів, щоб тобі можна було вірити. Я так хотів тобі вірити.

Здавалося, він