Червоний Дракон - Томас Харріс
– Вогонь добре палав, коли стався вибух?
– Так, уже виривався крізь дах і вікна нагорі й унизу. Дерева горіли.
Ейнсворт поставив двох місцевих пожежників чатувати зі шлангом, а третій в азбестовому костюмі влаштувався поруч із лебідкою на випадок, як на начальника щось упаде.
Він розчистив східці до підвалу, що тепер стояли просто неба, і спустився в хитросплетіння почорнілих брусів. Лишатися там він міг усього по кілька хвилин. Зробив вісім ходок.
Усі його зусилля окупилися єдиним розплющеним і розірваним шматком металу, якому він, проте, дуже зрадів.
Із розпашілим обличчям і мокрий від поту, Ейнсворт видерся зі свого азбестового строю й присів на підніжок пожежного автомобіля, накинувши на плечі плащ пожежника-рятувальника.
Він виклав на землю шматок металу й здув із нього попіл.
– Динаміт, – сказав він Ґрему. – Поглянь сюди, бачиш на металі візерунок у формі папороті? Ця штука за розміром підхожа до скрині чи бокса для інструментів. Певно, так і є. Динаміт лежав у боксі. І вибухнув він не в підвалі. Як на мене, радше на першому поверсі. Бачиш, он там дерево перерізало, коли в стовбур влучила мармурова стільниця? Її відкинуло вбік. Динаміт зберігався в чомусь такому, що вогонь до нього не одразу дістався.
– Як щодо останків?
– Їх, певно, буде небагато, та завжди щось лишається. Доведеться чимало попросіювати. Ми його знайдемо. Передам його тобі в пакетику.
Невдовзі після світанку подіяло заспокійливе, і Реба Макклейн заснула в палаті шпиталю Депола. Вона наполягла, щоб біля ліжка постійно сиділа жінка-поліцейський. За ранок вона кілька разів прокидалася й тягнулася до руки поліціянтки.
Коли Реба попросила поснідати, їжу приніс Ґрем.
Який стиль спілкування обрати? Інколи потерпілим легше, коли бесіда безособова. Проте з Ребою Макклейен це, певно, не спрацює.
Ґрем представився.
– Ви його знаєте? – спитала Реба в поліціянтки.
Ґрем передав їй посвідчення. Але воно не знадобилося.
– Я знаю, що це представник федеральних правоохоронних органів, міс Макклейн.
І вона все йому розповіла. Усе про той час, що провела з Френсісом Доларгайдом. У Реби боліло горло, і вона часто замовкала, аби посмоктати подрібненого льоду.
Ґрем ставив їй неприємні питання, і вона викладала всі подробиці. Раз вона замахала рукою, аби він вийшов із палати, поки поліціянтка тримала тазик, куди вивергався її сніданок.
Коли Ґрем повернувся, обличчя в Реби було бліде й вичищене до блиску.
Він поставив останнє питання і згорнув свій блокнот.
– Я не стану вас знову мучити, – пообіцяв він, – проте хотів би ще раз вас навідати. Просто щоб привітатися й дізнатися, як ваші справи.
– Ще б пак, як можна встояти проти такої красуні.
Тоді він уперше побачив її сльози і збагнув, що гризе Ребу.
– Офіцере, ви не залишите нас на хвильку? – попросив Ґрем і взяв Ребу за руку: – Послухайте мене. У Доларгайда було вдосталь відхилень, але з вами все гаразд. Ви самі казали, що з вами він був добрим і чуйним. І я в це вірю. Ви розкрили в ньому ці якості. Він же не зміг вас убити й не зміг дивитися, як ви помираєте. Люди, які спеціалізуються на таких випадках, казали, що він намагався зупинитися. Чому? Тому що ви йому допомогли. І цим, певно, врятували кілька життів. Ви привернули не чудовисько. Ви привернули чоловіка, яким правило чудовисько. Дівчинко, з тобою все гаразд. А якщо думатимеш інакше, то перетворишся на лемішку. За день чи два я тебе навідаю. Бо в мене перед очима самі копи, і треба ж чимось себе побавити, тож наступного разу приведи до ладу свою зачіску, гаразд?
Реба закивала головою й указала йому на двері. Може, вона злегка всміхнулася, та Ґрем був не певен.
Ґрем зателефонував Моллі зі штабу ФБР у Сент-Луїсі. Слухавку взяв дідусь Віллі.
– Це Вілл Ґрем, мамцю, – мовив він набік. – Вітаю, містере Ґрем.
Бабуся й дідусь Віллі зверталися до нього винятково як до «містера Ґрема».
– Мамця казала, що він себе вбив. Дивилась «Шоу Донагʼю», коли його урвали випуском новин. Ото пощастило. Стільки зусиль вам зекономив. Та й нам, платникам податків, зекономив грошики на пошуки. То він справді був білий?
– Так, сер. Блондин. Схожий на скандинава.
Бабуся й дідусь Віллі мали скандинавські коріння.
– Можу я поговорити з Моллі?
– То ти тепер повертаєшся до Флориди?
– Уже незабаром. А де Моллі?
– Мамцю, він хоче з Моллі поговорити. Вона у ванній, містере Ґрем. Мій онук знову снідає. Попобігав на свіжому повітрі. Бачили б ви, як ця кузька їсть. Він тут уже фунтів десять131 набрав. Ось вона йде.
– Алло.
– Привіт, красуне.
– Добрі новини, еге ж?
– Здається, так.
– Я тоді була в саду. Мамамця вийшла й розказала все, як побачила в новинах. А ти коли дізнався?
– Сьогодні пізно вночі.
– Чого не зателефонував мені?
– Подумав, що Мамамця спить.
– Ні, вона телешоу дивилась. У мене слів нема, Вілле. Я така рада, що тобі не довелося його брати.
– Я тут іще побуду трохи.
– Чотири, п’ять днів?
– Не знаю. Може, не так довго. Хочу тебе побачити, мала.
– Я б теж хотіла тебе побачити, коли ти закінчиш усі свої нагальні справи.
– Сьогодні середа. До п’ятниці вже маю…
– Вілле, Мамамця запросила дядьків і дядин Віллі, вони приїжджають із Сіетла наступного тижня, і…
– До біса Мамамцю. І що це, бляха, за прізвисько таке?
– Коли Віллі був малим, то не міг вимовити…
– Їдь зі мною додому.
– Вілле, я на тебе чекала. Вони так рідко бачать Віллі, і кілька днів…
– То приїзди сама. Залиш там Віллі, і наступного тижня твоя екс-свекруха посадить його на літак. Знаєш що, заїдьмо в Новий Орлеан. Там є одне місце, називається…
– Не думаю, Вілле. Я тут влаштувалася на роботу, на півставки всього, у міській ковбойській крамничці, тож треба їх завчасно попередити.
– У чому річ, Моллі?
– Ні в чому. Ні в чому… Я так засмутилася, Вілле. Ти ж знаєш, що коли помер батько Віллі, я теж приїхала сюди.
Вона завжди казала «батько Віллі», наче вони розмовляли телефоном на роботі. Ніколи не називала його на імʼя.
– І ми тут усі зібралися, – продовжувала Моллі, – і я сама зібралася в кулак і заспокоїлася. І зараз я теж заспокоїлася, і…
– Невеличка відмінність: я не помер.
– Не кажи так.
– Як? Що мені не казати?
– Ти сердишся.
Ґрем на мить заплющив очі.
– Алло.
– Я
